Глава 3

Біла яхта швидко розтинала морську гладь. Шурхаючи вітрилами, вона мчала вздовж стрімких скелястих берегів, здіймаючи пінні хвилі під крики чайок. Нік, стоячи на палубі, вдихав свіже морське повітря і спостерігав, як сонце на заході сонця грає відблисками на воді. Перед ним неозоро розстилалося море, залите променями сонця.

Пройшло вже півтори доби з того моменту, коли спецагент французької секретної служби Ніколя Шугай із позивним «Вожай», після бійки з агентом ФСБ Сергієм Окороковим у тегеранському готелі «Parsian Esteghlal» дивом пройшовши усі кордони, якими оточила його іранська поліція, безнапасно дістався французького Посольства. Провівши ніч у безпеці за його стінами, Нік та його соратники, як тільки зійшло сонце, вирушили у напрямку Каспійського узбережжя, де на французів чекала яхта. Офіційна версія подорожі, на яку була отриманий дозвіл від іранських прикордонників – розважальна дводенна прогулянка на яхті, святкування Дня народження аташе Посольства Хасана Надері, що відповідало дійсності. На Ніка були оформлені документи як на працівника Посольства, на той випадок, якщо сильно завзятий прикордонний патруль вирішить перевірити вітрильник, що йде під французьким прапором. Для більшої правдоподібності розважальної мети на яхту запросили двох жінок-працівниць французької культурної місії, іранку Зульфію та француженку Ніколь.

А яхта тим часом продовжувала свій шлях за маршрутом. Хвилі, маленькі грайливі баранчики, що народжувалися лагідним подихом вітру, тихо билися об борт. Сонце все більше ховалося за обрій. І там, далеко в морі, серед безлічі хмар, які відбиваючи сонячні промені, були наче пофарбовані у різні кольори, на лінії горизонту з'явилася якась незрозуміла споруда.

— Що це за будівля посеред моря? – запитав Нік у Жан-Жака Гійодо, що стояв за штурвалом.

Третій секретар Посольства Франції в Ісламський республіці Іран й, за сумісництвом, резидент DGSE Франції, який взяв на себе функції капітана і вже майже дванадцять годин керував яхтою, не відходячи від штурвала, подивився на Ніка та відповів:

— Ви не повірите, мсьє Шугай, але це колишній секретний об'єкт Радянського Союзу, – можна сказати – «База торпедних катерів».

— Невже саме база? – недовірливо запитав Нік.

— Так! Але офіційно цей об’єкт має назву: «Восьмий цех заводу «Дагдізель», який був унікальною спорудою для СРСР, будівництво проходило в котловані об'ємом п’ятсот тисяч кубометрів, який було викопано на березі за допомогою спеціальних вибухових пристроїв. Далі в напівзатопленому стані залізобетонний фундамент відбуксирували по воді до місця його встановлення в морі, де й продовжилося будівництво надводної частини об'єкту, площею понад п'ять тисяч квадратних метрів. Окрім виробничих приміщень, цех був обладнаний для постійного проживання та роботи, у будівлі були ліфт, їдальня, гуртожиток для робітників, спортзал й, навіть, бібліотека. Одночасно тут могли жити та працювати до 60 осіб. Восьмий цех був випробувальною станцією морської зброї, об'єкт був зданий в експлуатацію ще у 1939 році. В період Другої світової війни та після неї Восьмий цех виробляв біль ніж п’ятдесят відсотків усіх торпед, що поступали на озброєння ВМС СРСР. З невідомих причин об’єкт було зачинено ще в кінці шістдесятих років, все обладнання було законсервовано і на теперішній час ніяк не використовується. Виглядає дуже зловісно, чи не так?

— Дуже зловісні руїни, - погодився Нік. — Нам ще далеко до місця зустрічі?

— Думаю, що десь після опівночі, ми будемо у необхідному квадраті, - відповів Гійодо.

* * *

Ніч була неймовірно чорною. У білій піні, що оточувала широкі боки барки, відбивались бортові вогні. Навколо була чорнильна стіна, така густа, що Ібрагім, який вибирав рибацьку сітку, не міг дивитися на неї, не відчуваючи тривоги.

Капітан та власник рибацького судна Саїд нерухомо стояв біля штурвала, який утримував однією рукою. Чоловік думав, що це ідеальна ніч для того, що він збирався зробити. Він секунду послухав скрип лебідки, потім ляскання вітрила, що тремтіло від поривів нерівного вітру. Його ліва рука навпомацки знайшла голову Абрека – середньоазійської вівчарки, що згорнулася клубком на купі канатів. Собака забурчав від задоволення, а Саїд запитав себе, що робитиме пес коли настане момент.

Легкі хвилі, довгі й неглибокі, поступово хитали кораблик. Саїд підняв очі, намагаючись вдивитись у небо. Жодної зірки; тільки шар щільних хмар... Він глибоко зітхнув, наповнюючи свої легені холодним солоним повітрям, смак якого він так любив. Інстинкт моряка казав йому, що дощу, незважаючи на похмуру погоду, дощу не буде, а його відчуття були надійнішими за всі офіційні прогнози метеорологів.

Саїд рибалив на Каспію вже довгих років з десять. Його влаштовувало таке життя. Рибалкою він був справним, тому побоюватися за гроші на життя йому не було потреби. Звичайно, він не купався у розкоші, але завжди на обід мав лаваш, кусень баранини, свіжі овочі. Його радо вітали та купували його рибу по обидві сторони Каспійського моря – у Казахстані та Азербайджані. Він був відомим також і на Астраханському березі, але сурові прикордонні правила були не до вподоби рибалці, тому він старався триматися подалі від російського берега. Так що рибацьке життя Саїда цілком виглядало щасливим.

До певного моменту…

Одного разу, десь місяць тому, Саїд тільки сів за обідній стіл, у його рибацьку хижу постукав невідомий, що чемно привітався з рибалкою: