Глава 2

Літак Airbus A350 Турецьких авіаліній вирулив майже до будівлі терміналу міжнародного аеропорту Імам Хомейні столиці Ірану – міста Тегеран. На решті простору було майже порожньо. Стояло декілька «Боїнгів» Іран Ейр та ще один Airbus A320 російського «Аерофлоту». Ніколя Шугай втомлено потягнувся у пасажирському кріслі першого класу і подивився на годинник. Хронограф Rolex Daytona показував 45 хвилин на одинадцяту вечора. Політ з Парижу до Тегерану трохи вимотав, - близько семи годин у повітрі та ще плюс пересадка та очікування у Стамбулі. Нік мріяв найскоріше добратися до затишного номера, що був заброньований на його справжнє ім’я.

Пройшло дві доби з моменту наради у кабінеті полковника французької секретної служби Жослена Бомона, де вони окреслили основні віхи його майбутньої місії. Вже перед вильотом агент ЦРУ Фелікс Лейтер-молодший надав Нікові детальні інструкції. Центр вирішив не мудрувати на початковому етапі – Нік отримав дипломатичний паспорт на справжнє ім’я. А в аеропорту його повинен був зустріти працівник посольства – за сумісництвом резидент Генерального Директорату зовнішньої розвідки Франції, який повинен організувати трансфер спецагента із позивним «Вожай» у Бендер-Ензалі та посадку його на рибацький човен, а далі нейтральними водами Каспійського моря – найближче до російського узбережжя по ситуації. На тій стороні на нього вже чекають зв’язкові.

Пасажири слухняно пройшли за стрункою смаглявою стюардесою, на ім'я Айдан, що мило обслуговувала Ніка і, він навіть встиг трохи пофліртувати із дівчиною. Вожай озирнувся на всі боки. Його ніхто не зустрів. Інакше посольське авто зустріло б його біля самого трапу. Окрім двох чоловіків східної зовнішності на терасі нікого не було. Великий електронний годинник показував десять хвилин на дванадцяту ночі та температуру +12 градусів за Цельсієм. Сонний і втомлений, Нік з жалем подумав про свою паризьку квартиру, про те, що в Франції у цей час лише дев’ята година вечора і що йому було б зараз куди затишніше в якомусь пристойному ресторані.

Пасажири, що прибули, вже вишикувалися біля двох засклених вікон. Сонні, погано поголені службовці у формі іранських прикордонників таємничим виглядом передавали один одному паспорти іноземців. Дипломатичний паспорт Ніка позбавив його від тяжкого очікування в черзі. Молодий іранець з чудовими білими зубами, що виблискували з-під чорних вусів, довго із підозрою роздивлявся його паспорт, переводячи погляд із фото на його власника. Нарешті чиновник зробив відмітку про в’їзд Ніка до країни і поставив штамп.

— Ласкаво просимо до Ірану, - пробуркотів прикордонник.

— Дякую, - посміхнувся Нік чиновнику і пройшов далі до зали митного контролю.

Нік озирнувся на всі боки. У митному залі знаходились тільки люди, що прилетіли разом з ним. По другий бік заскленої знизу догори стіни юрмилися іранці. Їх було щонайменше п'ятдесяти. Вони притискалися до скла, намагаючись розгледіти тих, хто прибув. Одні здавалися схвильованими і стурбованими, інші — радісно збудженими, але все одно у Ніка склалося враження, ніби їх розглядають як новонароджених немовлят в інкубаторі.

У Шугая не було з собою валізи, тільки невеличкий кейс із усім необхідним на перші декілька днів, а далі…

Нік, не очікуючи багажу разом з іншими, впевнено рушив зеленим коридором. У залі терміналу він вирушив до віконця відділення російсько-іранського MBB банку розміняти сто євро. Йому видали пачку ріалів. Малко перерахував гроші. Двох купюр не вистачало, і він, ні слова не говорячи, простяг руку касиру. З виразом явної огиди той, нічого не сказавши у відповідь, повернув нестачу. Найчастіше подібний фокус благополучно сходив йому з рук, і прибуток, що залишився, був солідним, особливо якщо він мав справу з наївними туристами, свято довіряючи всім без винятку банківським касирам. «Бог з ним, — мабуть, подумав він, — нова сукня для доньки знову лишилася некупленою»..

За весь цей час до нього так і не підійшов ніхто. Але ж секретар Посольства Франції Жан-Жак Гійодо мав знати про його приїзд! Тим більше, що літак прибув вчасно.

Нік міцніше стиснув ручку свого чорного кейсу, ніби побоюючись, що митники зможуть вимагати показати його вміст. Чисто інстинктивно він, просунувши руку під піджак, трохи пересунув руків'я свого пістолета, засунутого за пояс. Це було не зовсім зручно, але тут він був не такий помітний. Захопивши з собою вогнепальну зброю, Нік тим самим зробив поступку тим, хто його відправляв сюди. Йому часто доводилося користуватися зброєю, але в глибині душі він ненавидів це заняття.

Вийшовши з аеропорту, Нік в нерішучості зупинився посеред тротуару. Краще було їхати одразу до готелю. Там, напевно, незважаючи на пізню годину та сурові ісламські обмеження на вживання алкоголю, є пристойний бар, де б можна буде спокійно сісти та випити, нікуди не поспішаючи та ні про що не турбуючись. Трохи на відстані стояло кілька таксі. Він вже зібрався підняти руку, щоб покликати першу в шерензі машину, як почув позаду себе чийсь голос.

— У вас дуже розгублений вигляд.

Нік обернувся. Біля нього стояла чарівна стюардеса, яка супроводжувала пасажирів після пересадки у Стамбулі. Вона була туркенею. Дівчина стояла з сумкою в одній руці та перекинутим через іншу плащем.

— Та ні, я просто міркую, в якому з цих таксі сидить більш чесний водій.

Стюардеса посміхнулася.

— Чому б вам не поїхати з нами? Командир не заперечуватиме. Він хороша, поступлива людина.

«Вожай» завагався. Можливо, ті, хто мав його зустріти, просто запізнилися і незабаром приїдуть. Але, з іншого боку, пропозиція Айдан — дівчина назвала йому своє ім'я ще в літаку — була привабливою. Стюардеса була дуже вродливою, вони навіть трохи поговорили французькою, а тепер у нього з'явилася можливість продовжити приємне знайомство після приїзду до готелю. Відірваність від рідних місць робить жінок доступнішими — це було йому добре відомо. Щодо всього іншого, мабуть, він буде у більшій безпеці серед членів екіпажу, ніж у таксі із водієм-іранцем з сумнівною чесністю.