Пролог

Гостре повітря пахне снігом і хвоєю. Сонце тільки-но з’являється з-за сріблястих шпилів Альп, кидаючи тепле світло на безкраї засніжені схили. Гори — мов застиглі хвилі часу, вкриті товстим шаром пухкого снігу, що ідеально хрумтить під лижами. Чоловік оглядав засніжену долину крізь темні лінзи лижної маски. На обрії — величний Монблан, король Альп, здіймається у небо як мовчазний свідок таємниць. Навколо — хвойні ліси, де подекуди видніються шале з дерев’яними верандами, дим із камінів підіймається у високе небо. На гірських стежках — сліди від снігоходів і лиж. Сонце малює на снігу золоті відблиски, а повітря — таке свіже, що здається, ним можна промити душу. Мирне передгір’я Монблану здавалося віддаленим від світових інтриг.

Але раптом — гуркіт.

Наче з-поза хмар пробивається ревучий звук гвинтокрила. Не туристичний — той був би меншим і легшим. Це щось важке, військове. Гелікоптер пролітає повз чоловіка, що стоїть на височині, низько кружляє навколо.

Чоловік зривається з місця. Він мчить униз схилом, намагаючись сховатися у затінку старезних ялиць. Сніг під лижами рипить як старе дерево, сонце сліпить крізь кришталь повітря, а дух свіжості й свободи заповнює груди. М’язи, що ще мить тому розслаблені, знову напружуються. Свобода в грудях стискається в клубок. Інстинкт, мов тінь його пращура — карпатського опришка, — шепоче: «Це не випадковість. Це — виклик».

Але гвинтокрил знову з’являється — мов вивертається з іншого виміру. Чіткий, масивний, чорно-сірий, із блиском металу. Він знижується. Кружляє. Зависає над долиною, здіймаючи хмари снігу, і сідає прямо на гірській поляні. Ніби точка призначення давно була відома. На чорному борту чітко видно емблему Генерального директорату зовнішньої розвідки Франції – DGSE.

Чоловік зупиняється. Повільно зсуває маску на лоба. Очі ще раз ковзнули по горизонту, по Монблану, по лініях снігу. Чоловік зітхає.

— От і все, відпустка здається закінчилася, — бурмоче сам до себе.

З кабіни виходить знайомий силует — капітан Лео Брассак, давній напарник, зараз — офіцер зв’язку. Обличчя серйозне.

— Вітаю Нік, вибач. Але це справді терміново. Париж викликає. Прямо зараз. Шеф чекає особисто.

Нік не питає більше нічого. Він розстібає застібки на черевиках, знімаючи лижі. Встромлює палиці у сніг…

Віддає короткий погляд Монблану — ніби дякуючи за спокій.

Нік підходить до гелікоптера. Не озираючись, стрибає у відчинені двері гвинтокрила. Мотор реве, розсікаючи гірське повітря лопатями.

Рукавиця, що залишилась на палиці, гойдається на вітру. Наче прощається. Наче благословляє.

Париж знову втягує його у вир міжнародних подій.