Глава 15: Твори або тікай

Сонце ще тільки набирало висоту над дахами білосніжних будиночків, коли Софія відчинила двері своєї студії. Морське повітря з домішками розмарину й кориці вливалося всередину, і серце калатало в грудях так, ніби це був не звичайний літній ранок, а щось значно більше.

— Ну що, готова? — пролунало за спиною. Нікос з’явився, тримаючи під пахвою стопку свіжонадрукованих інструкцій.

— Якщо чесно, не зовсім, — усміхнулася Софія, — але, мабуть, уже пізно тікати.

Цього ранку вона вперше мала провести майстер-клас із рукоділля для туристів — невеличкий експеримент, ідея якого з’явилася спонтанно. Анастасія і Марія допомогли з підготовкою: столи були застелені лляними скатертинами, нитки розкладені по коробках, біля кожного місця стояли чашки з водою та палітра кольорового фетру.

Софія кілька разів перевірила список гостей — переважно туристи з місцевого готелю. Ідея проста: познайомити людей з мистецтвом створення маленьких виробів вручну, дати їм відчути радість творення — навіть якщо це буде кривенька листівка чи кульгавий брелок.

— А якщо їм не сподобається? — прошепотіла вона, поправляючи серветку.

— Тоді я сяду з ними і зроблю три криві листівки. — весело відповів Нікос. — Буде шоу.

Софія хмикнула. Усе могло піти не так. Але саме це й було найприємніше — вона ризикувала, діяла, творила. І в її очах тепер було більше блиску, ніж сумнівів.

Перші учасники почали сходитися. Молоде подружжя з Італії, дві подруги з Канади, літня пара з Німеччини, що трималися за руки, ніби тільки-но одружилися. Одна жінка з Америки вже фотографувала все підряд, захоплено вигукуючи:

— Це місце — просто рай!

Софія привітно усміхалась і намагалася приховати хвилювання. Вона провела коротке вступне слово, трохи затинаючись, але вже на середині розповіді про те, як правильно вирізати фетрові фігурки, голос її став упевненішим.

— Пам’ятайте: головне не ідеальність, а натхнення, — сказала вона й усміхнулась туристці, яка вже випадково приклеїла свою листівку до столу.

— Мабуть, це знак, що вона має залишитися тут назавжди, — весело прокоментувала та.

— Це краще, ніж йога! — додала інша жінка, витираючи сльози від сміху.

Нікос, як обіцяв, активно допомагав. Він подавав ножиці, приносив лимонад, заспокоював туриста, який ніяк не міг намалювати рівне серце, і навіть погодився позувати з рожевим фетровим пінгвіном, що створила дівчина з Канади.

— Ну що, майстрине, перший класний досвід? — прошепотів він Софії, коли всі вже фотографували свої вироби на фоні моря.

— Класний. І трохи шалений. Але я щаслива, — відповіла вона.

У цю мить вона зрозуміла: неважливо, скільки труднощів було за плечима. Важливо — що вони не зламали її. І ще важливіше — що тепер вона не сама.

Сповнені позитивних емоцій люди розійшлися, хтось ішов у сторону пляжу, хтось на обід, а одна пара залишилась сфотографуватись з Софією, — вона нарешті змогла присісти на дерев’яну лаву під оливковим деревом. Руки трохи тремтіли від напруги, але в серці панував несподіваний спокій.

— От бачиш, — Нікос опустився поруч і простягнув їй склянку з прохолодною водою. — Люди сміялись, створювали щось руками, були щасливі. І все це — завдяки тобі.

— Завдяки нам, — поправила Софія й усміхнулась. — Без тебе я б сьогодні згоріла від нервів ще до початку.

— І що тепер? — він нахилив голову набік. — Будеш робити це знову?

Софія подивилась на порожні столики, вкриті клаптями фетру, нитками, фарбами. Замість втоми вона відчула щось зовсім інше — азарт.

— Думаю… так. Але наступного разу потрібна буде ще одна пара ножиць. І більше серветок.

— А ще табличка з написом “Не клеїти до меблів”, — хмикнув Нікос.

Вони розсміялися. Цей сміх був легким, справжнім, як подих морського вітру.

Увечері Софія занотовувала ідеї в блокнот — уже нові теми для майстер-класів, можливість співпраці з туристичними агентствами, а ще ідею серії листівок з виробами, які робили учасники. Вперше за довгий час вона думала не про те, як вижити, а про те, як рости.

— Я наче знову згадала, хто я, — тихо промовила вона, коли Нікос виніс чашки з м’ятним чаєм на терасу.

— І я радий, що був поруч у той момент, коли ти це згадала.

Уже після заходу сонця, коли студія зачинилася і Марія з Анастасією пішли додому, Софія залишилася трохи прибрати — розставити баночки з ґудзиками, перевірити списки для наступного майстер-класу. Усе всередині втихло, тільки на подвір’ї ще ледь чутно було цикад і бренькіт вітру в гілках олив.

— Не втомилася? — почувся знайомий голос. Нікос зайшов до студії, тримаючи за спиною щось, загорнуте в крафтовий папір.

— Ти ж сказав, що їдеш додому, — здивувалася Софія.

— Я збрехав, — усміхнувся він і простягнув їй пакунок. — Це… просто так.

Софія розгорнула папір — всередині була дерев’яна рамка, акуратно оздоблена макраме з її ж улюблених кольорів — ніжно-блакитного і кремового. Посередині — напис калліграфією: “Місце, де народжуються мрії”.

— Ти зробив це сам? — прошепотіла вона.

— З допомогою однієї чарівної дівчини, яка випадково вміє усе на світі, — відповів він, дивлячись прямо їй у очі.

Між ними зависла тиша, та вже не та, що з незручності — а тиша тепла, повна змісту.

Софія зробила крок ближче, не опускаючи погляду.

— Знаєш, я не вмію красиво говорити, — мовила вона, — але… мені з тобою легко. І я більше не боюся мріяти.

— І я більше не хочу сидіти в офісі з кавою за дев’яносто центів і без жодного сенсу в очах, — тихо відповів Нікос. — Я хочу бути частиною чогось справжнього. Частиною твого “щастя власноруч”.