Глава 13: Сумніви і підтримка

Коли Софія побачила лист із замовленням, вона тричі перечитала його, аби переконатися, що це не спам і не помилка. П’ятнадцять суконь. До кінця місяця. З іменними бирками й авторським дизайном. І всі — для невеликої, але дуже популярної лавки на острові Родос, яка спеціалізувалася на «історіях, вплетених у тканину». Її історії. Її тканина.

Софія сіла на край ліжка з таким виглядом, ніби щойно побачила рахунок за опалення в лютому. Руки тремтіли, у голові почався карнавал із сумнівів.

— Я не встигну. Я не вмію. Я взагалі — хто я така, щоб… — бурмотіла вона, поки не помітила, як Нікос завмер у дверях зі склянкою фрапе в руках.

— Я приніс кофеїн. Хоча, можливо, тобі краще валер’янку, — сказав він, ставлячи склянку на стіл.

— Ти чув?

— Тільки твою внутрішню драматичну актрису. Вона щось кричала про кінець світу й нитки.

Софія скривилася, але вже ледь посміхнулась.

— Це величезне замовлення, Нікос. Я не зможу. У мене немає навіть достатньо тканини. І часу. І рук. І нервів.

— А ти колись мала всі ці речі?

Вона мовчки дивилась на нього, поки він не почав розкладати на столі клаптики фетру, нитки, ножиці й якийсь кумедний картонний шаблон.

— Що ти робиш? — з недовірою запитала вона.

— Рятую ситуацію. Або намагаюсь. Я — твоя штатна група підтримки, швачка-аматор і той, хто вміє робити дуже смішні мордочки на фетрових зайцях. Дивись.

Він гордо показав їй виріб — кривувату, косо зшиту іграшку з очима різного розміру і язиком, що дивився вбік. Софія розсміялась так щиро, що на мить забула про паніку.

— Це жахливо. І чудово. Ти серйозно думаєш, що ми це подолаємо?

— Ні, — сказав Нікос серйозно. — Я точно знаю.

Софія зітхнула і подивилась на купу матеріалів. Десь у глибині серця знову загорілося маленьке вогнище впевненості. Можливо, це дійсно можливо. Можливо, вона не одна.

— Добре, — сказала вона. — Ти — мій головний помічник по фетру. Але тільки під моїм суворим наглядом.

— А я вже звик, — посміхнувся Нікос, — до суворого нагляду майстрині.

І робота почалась.
 

Усе йшло не те щоб за планом — скоріше за його іронічною версією.

— Він що, заблукав у Гімалаях? — бурмотіла Софія, бігаючи студією з телефоном у руці. — Я вже втретє пояснюю, де наша вулиця. Як можна не знайти сині двері з намальованим восьминогом?

— Може, це якийсь кур’єр-філософ, який спершу шукає сенс життя, а вже потім твою адресу, — припустив Нікос, визираючи з-за столу, де фетровий заєць отримував третє око.

— У мене немає часу на філософів! — вигукнула Софія і знову набрала номер.

Коли вона, нарешті, переконала кур’єра, що «лівий поворот після дерева, схожого на вилку» — це реальний орієнтир, а не жарт, повернулась до машинки. Її старенька швейна подруга, в яку вона вклала всі залишки готівки, вже трохи бухтіла, зловісно дзижчала і… зупинилась.

— Тільки не зараз… — прошепотіла Софія, натискаючи педаль. Жодної реакції. Наче машинка й собі вирішила піти у творчу відпустку.

— Може, вона теж боїться дедлайну? — поцікавився Нікос, підходячи ближче. — Слухай, в неї обличчя як у мене після робочого понеділка.

— Це не смішно! — Софія вже й сама майже сміялась, але сльози були десь поряд.

Вона обережно підняла корпус, зазирнула всередину — і нічого не зрозуміла.

— Я ж казала, що техніка — це не моє. Я могла б вручну, але це займе вічність…

— Давай спочатку чай, — запропонував Нікос. — І викличемо того майстра, що полагодив мені бойлер минулого року. Він ще тоді сказав, що з швейними машинками «теж колись мав роман».

— Це звучить обнадійливо… або страшно, — усміхнулась Софія крізь втому.

— Тим часом, — урочисто сказав Нікос, — я беруся за організацію робочої зони. Чистий стіл, натхнення на стінах і перекус через кожні дві години — обов’язково. Інакше твоя дизайнерка втратить свідомість прямо на викройці.

Вона поглянула на нього — невтомного, іронічного, з тією ж іскрою підтримки в очах. І, попри втому, напругу, страх, їй стало трохи легше.

— Добре. Чай. Потім тканина . Потім швейна драма. А далі — ми зробимо це. Правда?

— Ми — точно, — кивнув Нікос. — А от машинка… подивимось.

Коли з-за рогу нарешті з’явився кур’єр з великим пакунком у руках, Софія мало не розплакалась. Вона вибігла йому назустріч як до рятівника, навіть забула про те, що була у футболці, забрудненій маркером і з криво заплетеною косою.

— Ви мій герой! — видихнула вона, хапаючи пакунок. — Якщо б я ще трохи чекала, почала б ткати тканину з повітря!

Кур’єр спантеличено всміхнувся, але Софія вже мчала назад до студії. Вона розгортала рулони тканини з тією ж урочистістю, з якою хтось інший розгортав би стародавні сувої. Але радість тривала недовго — швейна машинка все ще мовчала, наче образилась.

Майстра довелося чекати ще годину. Прийшов літній чоловік з наплічником, що скрипів при кожному русі. Він привітався, присів на стілець біля машинки і почав копирсатись так серйозно, ніби розв’язував математичну теорему.

Софія стояла поруч, переминаючись з ноги на ногу.

— Ну як там? — обережно спитала вона після двадцяти хвилин мовчання.

— Машинка стара, — почав майстер. — Вузол подачі тканини зносився, механізм вже не тримає натягу. Можу щось тимчасово скрутити, але надовго — не обіцяю. Ідеально — міняти.

— А… скільки це «ідеально» коштує?

Майстер назвав суму, і Софія відчула, як її брови мимоволі злітають вгору. Це було половина того, що вона ще мала. І це без урахування доставки нової машинки.