Глава 11: Новий вузол

Ринок, куди привів Софію Нікос, не був схожим на ті, до яких вона звикла. Тут усе дихало атмосферою Середземномор’я — лавки з оливками, тканини, що майоріли на вітрі, свіжий хумус і хліб із хрусткою скоринкою, музика, що лунала з невеликої колонки десь між рядами.

— Ось тут, — Нікос кивнув на вільний столик з білою скатертиною. — Не гламур, але затишно. І, що головне, — тут люблять речі з душею.

Софія поставила коробку з виробами: невеличкі панно з макраме, брелоки, серветки, обв’язані чашки — усе, що змогла створити вечорами, коли думки ще плутались, але руки вже творили.

— Якщо ніхто нічого не купить — я це все викуплю сам, — сказав Нікос, ставлячи їй каву. — Щоб не втратити такий витвір, як… ось це, — він підняв один з горняткових светриків і серйозно додав: — Це мистецтво з вушками.

— Це петельки.

— Для мене — вушка, — усміхнувся він.

Перші пів години були тривожні. Люди проходили повз, дехто зупинявся, торкався речей, але йшов далі. Софія сиділа, стискаючи тепле горня кави, і змушувала себе не панікувати.

А потім підійшла літня жінка з онукою. Дівчинка вибрала брелок у формі серця, а жінка — панно для кухні.

— Ви це зробили самі? — запитала вона.

— Так. Власноруч.

— Це видно. Тут тепло. Ви гарно починаєте.

Софія дякувала і мовчки ловила погляд Нікоса з-за сусіднього прилавка. Він мовчки підняв великий палець і зробив вигляд, що аплодує — із притаманною йому комічною надмірністю.

До кінця дня Софія продала кілька виробів, отримала запрошення до групи рукодільниць, а також дві пропозиції співпраці — одна з них була від молодої жінки, що мала невеличкий магазин подарунків.

— У вас є Instagram? — запитала вона.

— Є. Там поки що мало, але… —

— Не хвилюйтесь. Початок є. І він дуже сильний.

Ввечері, коли Софія пакувала залишки, вона відчула щось, що давно не відчувала — драйв. Вона справді почала. І цей день був… гарний.

— Ну що, — спитав Нікос, коли вони вже йшли уздовж набережної, — сказати: «Я ж казав»?

— Ще рано, — всміхнулася вона. — Але можеш натякнути.

— Добре. Я… натякаю, що ти — молодець.
 

Після ринку пройшло кілька днів. Виручка була — але мізерна. Софія сиділа в орендованій кімнатці, серед мотків ниток, повітря пахло лавандовим милом і трішки — розчаруванням. На столі лежав блокнот із підрахунками. Мінус оренда. Мінус матеріали. Мінус доставка. Мінус їжа. Мінус… усе інше.

Вона вдихнула і видихнула, стискаючи пальцями віскі.

— Це схоже на підсумки апокаліпсису, — прошепотіла собі.

В голові знову й знову крутився варіант: закрити все. Продати залишки ниток, попрощатися з мрією, знайти якусь звичайну роботу. Можливо, навіть повернутись… Ні. Повернутись — це ще страшніше, ніж залишитись тут без копійки.

У вікно пробивалося тепле післяобіднє світло, але їй здавалося, що над нею зависла хмара. Знайомий стан — між «ще можна врятувати» і «все втрачено».

Раптом задзвонив телефон. Нікос.

— Привіт! Як ти?

— Як банкрут в макрамешному раю.

— Гарне порівняння. Але ти не банкрут. Ти — перфекціоніст, який усе підрахував до копійки. Давай я заїду? Привезу щось смачне, покажу тобі веселу рекламу з козою і вишневим джемом.

— Нікос, я серйозно. Я думаю закривати студію.

На іншому кінці запала пауза.

— Добре. Якщо серйозно — то я приїду не з рекламою, а з планом. Один знайомий шукає людину, що вміє створювати унікальні речі. Він власник кафе, і йому потрібне тематичне оформлення: серветки, елементи декору, банери — ручна робота, естетика. Хочеш спробувати?

Софія довго мовчала. Вона не хотіла ще однієї «можливості», яка обернеться знову роботою заради виживання. Але голос Нікоса звучав не як спокуса — як простягнута рука друга.

— Давай. Останній шанс. А далі — як буде.

— Пообіцяй собі, що якщо це не спрацює — ти не назвеш себе невдахою, а назвеш це етапом.

— Добре. Але якщо я ще раз почую слово «етап», я обмотую тебе макраме і залишаю в полі з козами.

Нікос засміявся.

— Домовились.

Софія поклала слухавку. Вона ще не знала, як усе складеться. Але вона щиро відчула: навіть якщо падаєш — головне не закривати очі. Бо десь поруч є людина, яка простягає руку… або принаймні приносить вишневий джем.

Софія довго сиділа на кухні, втупившись у склянку з водою. Чай був, але вона навіть не залила його окропом — якось не склалося. На столі — нотатки з ідеями, ескізи нових прикрас, маленька в’язана серветка… усе те, що ще кілька тижнів тому здавалося початком великої мрії.

Тепер кожен клаптик нитки нагадував їй про невпевненість. Звідки вона взагалі взяла, що зможе? Інша країна, інша мова, інші звичаї. А вона — з валізкою ниток і не дуже практичними надіями.

Від думки, що доведеться шукати іншу роботу, стискалося в грудях. Не тому, що вона боялася праці — а тому, що це здавалося поразкою. Ніби вона зрадила саму себе. Всі ці ночі за роботою, відмова від стабільності, переїзд — все дарма?

Вона встала, вийшла на балкон. Вечір у Греції був як завжди теплим, аромат лаванди змішувався із запахом моря. І раптом… Софія заплющила очі.

Її бабуся. На кухні, в Україні. Плете серветку, а в радіо грає щось з 80-х. «Софійко, життя — як вузол. Якщо потягнеш неправильно, затягнеться. А якщо обережно, терпляче — розв’яжеться». Бабуся тоді говорила про макраме, але Софія знала, що це про більше.

Вона повернулася в кімнату. Повільно, вдумливо почала складати все зайве в коробку. Не тому, що здавалася — а щоб не заважало. Узяла інший блокнот і почала писати: