Глава 10: Макраме для новачка

— І що далі? Цей вузол — отак? — Нікос примружився, намагаючись розібратися, куди саме тягнути нитку. Його язик виглядав із куточка рота — очевидна ознака крайньої концентрації.

Софія схрестила руки на грудях і спостерігала за видовищем із такою ж цікавістю, як за кулінарним шоу, де кухарі випадково підпалюють тісто.

— Ні-ні, не через ту петлю! — засміялась вона. — Ти щойно зав’язав щось між вузлом удава і катастрофою.

— Це складніше, ніж мої звіти за п’ять років! — вигукнув Нікос, розгублено дивлячись на сплутаний клубок у руках. — Як ви, креативні люди, взагалі це витримуєте?

— Ммм, кава, музика і внутрішня жага до краси, — відповіла Софія з усмішкою. — А ще — звичка. Руки самі все пам’ятають.

— Ну, мої руки явно працюють на стороні хаосу, — буркнув він, а тоді з несподіваною серйозністю додав: — Але я все одно хочу навчитись. Твої речі — це справжнє мистецтво.

Софія знітилась. Їй було приємно чути компліменти, особливо коли вони звучали не як лестощі, а як щире захоплення. Вона глянула на свої мотузки, які вже давно стали її мовчазними терапевтами.

— Знаєш, — сказала вона після паузи. — Я спочатку почала плести просто щоб відволіктись. Але чим більше плела, тим більше здавалося, що вузли зцілюють не лише речі, а й думки.

Нікос замовк. Він нарешті відклав катастрофічно закручений виріб, який нагадував щось середнє між восьминогом і розлюченою мопсою.

— Може, і мені це треба. Плести, щоб заспокоїтись. Або хоча б посміятись з себе.

— Ну, з другим у тебе вже вийшло, — підморгнула Софія. — Твоя мопса-восьминіг заслуговує окремої сторінки в підручнику з макраме.

Вони обоє розсміялися.

І хоча нитки в його руках ніяк не слухались, Софія вперше за довгий час відчула, як легко буває поруч із кимось, хто не намагається її виправити, а просто хоче бути поряд.
 

Нікос знову бореться з нитками, що норовлять утекти з-під пальців, ніби відчувають його страх і некомпетентність. Він зосереджено щось підмотує, а потім гордо підіймає виріб, що трохи нагадує макраме… якщо сильно примружитися і включити уяву.

Софія сидить навпроти й спостерігає, підперши щоку рукою. У куточках вуст грає усмішка — щира і мʼяка. Її погляд ковзає з недолугої конструкції на обличчя Нікоса, таке зосереджене і дитяче водночас. Він не ідеальний. Не ефектний. Не той, про кого вона колись мріяла. Але… він намагається. Він тут.

І саме в цю мить, поки мотузки безжально рвуться просто в нього в руках, у голові Софії здіймається хвиля думок.

А що я взагалі тут роблю? — раптом думає вона. У чужій країні. Без плану. Без гарантій. Живу серед коробок, працюю, щоб платити за кімнату й каву, навчаю грека, який плутає ліво і право, робити вузли… Це нормально? Це шлях до мрії?

І головне — це моє?

Відповіді не було. Лише легка тривога, як відчуття, що забула вимкнути праску, тільки замість праски — її життя. Все ще гаряче, все ще трохи небезпечно.

Нікос знову щось говорить, показуючи результат. Вона усміхається, але глибоко всередині не може заглушити питання, яке дзвенить наполегливо, як будильник:

Чи не втікаю я від себе, називаючи це пригодою?

Він простягає їй «шедевр» і каже:

— Якщо чесно, я сподівався зробити серветку, але, здається, вийшов новий вид зброї. Не ріжеться, але точно лякає.

Софія розсміялась. Трохи щиро, трохи з втомою.

— Нікосе, якщо колись підеш у бізнес, роби виставку сучасного мистецтва. У тебе талант.

Вона взяла його виріб у руки й провела пальцями по нерівних вузлах. І зненацька подумала: А що, як з мене теж ніхто б не сміявся, якби я помилялась? Що, якби все в житті — просто вузли, які можна розплутати, або принаймні звʼязати в новий візерунок?
 

Софія поклала “серветку-страшилку” на стіл і глянула на Нікоса. Він уже почав розплутувати наступний клубок, стискаючи язика між зубами від концентрації. Його окуляри сповзли на кінчик носа, а футболка була в кількох вузлах ниток — буквально.

Він не здавався. Не ремствував. Не ставив дурних запитань, не іронізував, коли вона мовчала. Просто був поруч. Простий. Звичайний. Смішний. Добрий.

І щирий — безмежно щирий у кожному:

— «Софіє, покажеш ще раз?»

— «Це складніше, ніж мої звіти за п’ять років!»

— «Я зробив тобі чай, бо, здається, ти замерзла».

Софія зітхнула й відкинулася на спинку стільця. У голові знову заграли думки. Не про минуле. Не про болюче. Про зараз.

Можливо, у цьому й є щось… справжнє. Не досконале. Але справжнє.

Вона не знала, скільки все це триватиме. Чи зросте між ними щось глибше. Але раптом зрозуміла, що хоче дізнатися. Хоче дати цьому шанс. Без обіцянок. Без планів на п’ять років. Просто — крок за кроком. Вузол за вузлом.

Вона нахилилася до нього, взяла нитки з його рук і тихо промовила:

— Добре. Спробуємо ще раз. Але слухай уважно. Це — квадратний вузол. Не квадратне колесо.

Нікос засміявся, аж схилився до столу. А Софія відчула: в душі вперше за довгий час стало трохи тепліше.
 

Заняття з макраме перейшло в довгий вечір розмов і чаю. Софія ловила себе на думці, що вже вдруге за тиждень сміється до сліз. Причому не з кліпів в інтернеті, не з іронії над власними невдачами — а просто з Нікоса. З його фраз типу:

— Я щойно створив новий стиль — «макраме-хаос». Це коли не зрозуміло, де кінець, а де початок. Як у житті, правда?

Вона усміхалась, поки він старанно розкладав нитки за кольорами й шепотів:

— Жовта — як сонце, синя — як твоя чашка… А ця… як моє терпіння після третьої спроби.