Глава 9: Нові візерунки долі

Софія сиділа у своїй маленькій майстерні, оточена клубками ниток і паперовими клаптями з нотатками. За вікном дощ ритмічно постукував по підвіконню, ніби відраховуючи час до чергового дедлайну. Кава охолола ще годину тому, а інтернет, як завжди, вирішив пограти у схованки.

Її мозок пульсував: «Штраф… документи… що там вказано дрібним шрифтом?!»

— Треба гуглити, — буркнула вона і відкрила Facebook, сподіваючись знайти якусь групу з порадами для фрілансерів у Греції. Через кілька хвилин вона натрапила на пост в групі «Τέχνες & Χειροτεχνίες – Athens». Хтось на ім’я Νίκος Λ. залишив доволі ґрунтовний коментар, який саме стосувався податкових звітів для малих майстерень. Лаконічно, по суті, з посиланнями на офіційні джерела — рідкісний скарб у морі «я так чув».

— Хм, а може й справді спитати? — пробурмотіла вона.

Не зволікаючи, вона написала йому в особисті повідомлення:

Добрий день! Побачила ваш коментар у групі. Я не зовсім розумію, як подати звітність, якщо я тільки-но відкрилась і ще не маю повної форми ФОП… Може ви могли б трохи прояснити?

Відповідь прийшла через десять хвилин.

Χαίρετε, Софія! Радий, що коментар виявився корисним. Якщо хочете, можу пояснити детальніше — простіше буде телефоном чи у месенджері. Ви в Афінах?

— І ще один дивний незнайомець, — хмикнула вона. Але додала:

Так, Афіни. Я маю маленьку студію біля Псирі. Якщо вам не важко, напишіть у месенджері.

Через п’ять хвилин вони вже переписувались. Нікос виявився не бухгалтером, як вона припустила, а фотографом-документалістом, який захоплювався податковим правом… через декілька особистих поразок. Тепер консультував інших безкоштовно, «аби світ був трошки менш абсурдним».

— Дивна мотивація, але мені підходить, — усміхнулась Софія, читаючи його іронічні поради з нотками філософії.

У кінці розмови він додав:

Якщо хочеш, можу якось зайти подивитися на твою студію. Я часто буваю в тому районі — і, чесно, завжди хотів зняти серію фото про таких як ти. Незламних.

Софія завмерла на мить.

Незламних? Вона, з волоссям, скрученим абияк, темними колами під очима й пальцями, вкритими слідами фарби й вовни?

— Чому б і ні, — прошепотіла вона сама собі, і відповіла:

Буду рада. Але студія ще хаос. Я попередила!
 

Наступні дні були схожі на нескінченну гру у “знайди проблему”. То нитки закінчились у найневдаліший момент, то посилка з потрібною фурнітурою десь загубилася між митницею і Всесвітом. А ще – замовниця, яка хотіла “те саме, але зовсім інше”, намагалася отримати знижку за “позитивну енергетику”.

Софія щоранку пила каву не для насолоди, а для виживання. А ввечері вже не могла згадати, чи обідала.

У вітрині її міні-студії світився ліхтарик з паперу, на якому вона колись каліграфічно написала: “Мрій сміливо”. Іноді хотілося підклеїти туди ще одну стрічку: “Але будь готовий до ударів долі”.

Саме в такий день, коли зламалась швейна машинка, а телефон завис просто під час голосового замовлення від нової клієнтки, Софія сиділа посеред свого царства ниток, тримаючи голову в долонях. На очах — сльози, на плечах — сумнів, а на душі — втома. Вона вже почала шукати в інтернеті фрази на кшталт “зворотна доставка до України”.

І саме тоді хтось постукав у скляні двері.

Софія підняла очі. За склом стояв високий чоловік у простій чорній сорочці, з камерою через плече. Усмішка трохи крива, трохи щира.

— Привіт, — сказав він, коли вона відчинила. — Це я, Нікос. Пам’ятаєш, фотограф із Facebook.

— О, так. Привіт… Вибач, тут трохи хаос.

— Я ж обіцяв, що мені цікаві саме “живі” місця, — він увійшов, озираючись із зацікавленістю. — І, здається, я потрапив до справжнього вулика.

Він поглянув на розкидані тканини, стоси ниток, розкриті блокноти з ескізами.

— Знаєш, — сказав він, вмощуючись на дерев’яну табуретку, — усе виглядає саме так, як має виглядати студія людини, яка щось створює. Не ідеально. Але щиро.

Ці слова пробили броню, яку вона намагалася тримати цілий день.

— Я сьогодні подумала, що, може, варто здатись, — сказала вона тихо. — Що, може, це все було помилкою. Що я поїхала сюди даремно.

Нікос помовчав, а потім дістав камеру.

— Можна я зроблю фото? Не постановочне. Просто зараз. Ці очі. Цей момент. Він важливий. Для тебе. І для когось іншого, хто одного дня скаже собі: “Я не одна.”

Софія здивовано глянула на нього, але кивнула.

Клац.

Це був не просто звук затвору. Це був маленький знак, що, можливо, ще не все втрачено.
 

— У тебе є сторінка в Instagram? — спитав Нікос, переглядаючи зняте фото на екрані камери.

— Є. Але там усе якось… несерйозно. Я час від часу викладаю роботи, трохи ескізів, трохи ниток і кави. Ну, знаєш, для атмосфери, — знітилася Софія.

— А тепер уяви, — сказав він, — що це не просто сторінка. Це — вікно у твою майстерню. І якщо правильно відкрити штори — туди зайде світло.

Він усміхнувся. Якось так легко, що Софії на хвильку здалося, ніби вона знову вдома, у своїй кімнаті, де мама приносила чай, а Орест заходив “на хвилинку і лиш на шматочок пирога”.

— Я допомагаю одній локальній платформі, — додав Нікос. — Ми знімаємо історії місцевих митців, ремісників, кухарів… Тих, хто створює щось з душею. Думаю, ти ідеально пасуєш.

Софія дивилась на нього мовчки.

— Безкоштовно, — усміхнувся він. — Я просто хочу, щоб більше людей дізналися, що є от така дівчина Софія, яка переїхала з іншої країни і не боїться робити красиве.