Глава 7: Не все що розбилося, можна замаскувати паєтками

Софія не шукала драми. Вона просто відсторонювалася від усього, що ламало її природну цілісність. Перші дні після відходу зі студії були порожніми — як після сильного дощу, коли все ще волого, ще неясно, чи буде сонце, але в повітрі вже з’являється свіже відчуття.

Вона почала знову шити вдома. Без глянцю, без великої вивіски. Лише вона, її ідеї, її тканини. Повернулася до нотатників, до своїх ранкових кав з Орестом на кухні в кафе, де життя знову стало зрозумілим і справжнім. І вперше за довгий час Софія почала знову чути себе.

Максим зателефонував через день. Потім приїхав. Виглядав розгублено і винно водночас.

— Ти ж знаєш, я не хотів так. Я… не знав, що все так закрутиться, — він говорив тихо, обережно, як ніби боявся її втратити остаточно. — Мама… вона просто хотіла допомогти. У неї свої уявлення про бізнес…

Софія мовчала. Дивилась у вікно.

— Я не злюсь на неї, — нарешті сказала. — Але я також не можу дозволити комусь іншому ліпити з мене зручну версію себе. Навіть якщо це твоя мама.

— То що далі? — спитав Максим.

Софія зітхнула.

— А далі я знову почну з нуля. Без підтримки. Бо краще бути собою на кухні, ніж кимось у студії, яка більше схожа на чиюсь ілюзію про мене.

Він намагався щось сказати. Але вперше замість пропозицій, рішень, “я все владнаю”, він просто мовчав.

І тоді — тихо, не дивлячись їй в очі, додав:

— Я, мабуть, не зможу протистояти їй. Це звучить слабо, я знаю. Але вона… вона має на мене вплив, якого я сам не завжди помічаю. Вибач.

Це був момент правди. Голий нерв. І Софія не плакала. Лише кивнула.

— Я знаю. І саме тому ми не можемо далі. Бо я не готова бути чимось “між”. Я або всередині життя, або поза ним. А напівтонів я вже пережила достатньо.

Максим провів рукою по волоссю, ніби намагався затримати щось, що вже вислизнуло.

— Ти неймовірна. І я… не знаю, чи ще хтось зможе тебе зрозуміти, як я.

— А я не хочу, щоб мене розуміли. Я хочу, щоб мене приймали. І не намагалися перекроїти.

Вони попрощалися без сліз. Без сварки. Просто — вийшовши з дороги одне одного з повагою, але без шансів на «пізніше».
 

Новина знайшла Софію несподівано. Навіть не з перших вуст. Спочатку — пошепки, у розмові двох клієнток у кафе, яких вона обслуговувала:

— …а я чула, що той молодий бізнесмен, Максим, заручився з донькою якоїсь столичної родини. Мама його, кажуть, давно вже мала на прикметі…

Софія, почувши це, механічно поставила чашку на стіл. Серце впало десь у живіт, наче хтось витягнув з неї повітря. Але обличчя не зрадило жодної емоції — за місяці навчилася тримати фасад.

Після зміни вона не могла більше ні на що зосередитись. В голові — лише думка: заручений? Хоч вона й відійшла, хоч давно поставила крапку — ця звістка боліла, як ніж у спину. Ірина Анатоліївна, з її теплою посмішкою та пасивною рішучістю, таки зробила своє.

А ще більше боліло те, що поки Софія обирала бути чесною до себе, не зрікатися мрії, не просити — хтось просто тихо прибирав її з дороги, і навіть не вважав за потрібне повідомити.

Це все було не про любов? Це було про гру, де правила писалися нею — але не для неї?

Вдома Софія не змогла доторкнутися до швейної машинки. Тканини, що колись надихали, лежали мертвою плямою кольору. Все видавалося марним. Для кого вона старалася? Для чого вона так боролась? Щоб врешті залишитися біля розбитого корита чужих очікувань?

Вона дивилась у вікно, на сірий вечір, і вперше за довгий час не вірила в новий ранок. Орест намагався щось сказати — якісь жарти, якась кава. Але вона лише хитала головою.

— Я втомилась, Оресте. Не тілом. Душею. Наче весь світ, якому я довіряла, просто перестав дихати разом зі мною.

Це була тиша. Глибока, щільна. І в цій тиші Софія вперше по-справжньому дозволила собі поплакати. Без сорому. Без стриманості. Бо більше тримати не мало сенсу.
 

Цілий день квартира мовчала. Сонце повільно переміщувалось стінами, а Софія лежала під пледом, не зважаючи ні на час, ні на сигнали зовнішнього світу. Телефон мовчав — бо був вимкнений. Вона не пішла на роботу, не подзвонила в кафе, не відповіла ні на одне повідомлення. Її просто не було.

Аж надвечір у двері постукали. Один раз. Потім ще. Потім — настирливо.

— Софіє, я знаю, що ти вдома, — голос Ореста був м’який, але наполегливий. — У мене піца. І лимонад. З м’ятою. Такий, як ти любиш. І я нікуди не піду, поки ти не відкриєш.

За дверима тиша. Потім звук ключа у замку. Двері відчинились на кілька сантиметрів.

— Якщо це з анчоусами — я закриюся назад, — пробурмотіла Софія, з червоними очима, голосом, схожим на шепіт.

— З ананасом. Як у нормальних людей, — усміхнувся Орест і, не чекаючи запрошення, пройшов усередину.
 

Софія сіла на підлогу, обійнявши подушку, поки Орест ставив коробку з піцою на кавовий столик і розливав лимонад у склянки. В кімнаті повисла тиша, тепла і м’яка, як плед, яким вона досі була накрита.

— Ти схожа на пересмажену картоплину, — м’яко пожартував Орест, сідаючи поруч.

— Чудова мотивація, дякую, — хмикнула вона крізь сльози. — Усі ці зусилля — і все дарма. Можна було одразу погодитись на нормальну роботу. Там хоча б платять стабільно, а не ламають серце бонусом.

— Ти зробила більше, ніж багато хто навіть пробував. І зробиш ще, Софіє. Просто зараз ти виглядаєш, як людина, яка потребує… перезавантаження.

Вона відкусила шматок піци, подивилась у вікно, де вже сідало сонце, і тихо сказала: