Глава 5: Шанс чи пастка?

Софія стояла перед рестораном, затискаючи клатч так, ніби той міг у разі потреби захистити її від ніяковості. На ній була її власноруч пошита сукня — темно-зелена, з м’якої тканини, що хвилями спадала по тілу. Макіяж був легкий, але точно не схожий на сліди безсонної ночі та пари кавових патьоків на фартуху.

І от — двері відкрилися. Максим уже чекав.

Він підвівся, коли побачив її, і його обличчя змінилось.

— Софіє… — сказав він, наче не міг придумати більше слів. — Це ти?

— Ага, іноді я виглядаю як людина, — усміхнулась вона, трохи ніяковіючи.

— Ні, я… я просто вражений. На ярмарку ти була чарівна, в кафе — справжня, а зараз — ти як… фінал фільму, в якому всі виграли.

— Ха, сподіваюсь, що не фільму жахів.

Максим посміхнувся ще ширше й провів її до столика. Ресторан був затишним, з приглушеним світлом і легким запахом базиліку в повітрі. Їхній столик стояв біля вікна, з якого відкривався вид на нічне місто, де вогні миготіли, як ідеї в голові Софії, коли вона бачила нову тканину.

— Чому саме ресторан? — запитала вона після кількох хвилин невимушеної розмови. — Ти ж міг просто написати: «Йдемо на каву».

— Бо ти заслуговуєш на щось більше, ніж каву на ходу. — Він подивився на неї з тією уважністю, яка трохи лякала. — І бо я не хотів ризикувати. Якщо запропоную каву, ти скажеш: «У мене на роботі її і так по горло», і втечеш.

Вони замовили вечерю — Софія взяла пасту з лососем, Максим — щось із розділу, який вона навіть не встигла прочитати. І тоді він заговорив:

— Знаєш, я давно хотів знайти когось, хто не грає ролі. Ти така… справжня. На ярмарку ти стояла серед своїх виробів, наче вони — частина тебе. І я пам’ятаю, як ти сміялась з тієї свічки, що пахне борщем. Це було неймовірно. Ніхто не сміється так вільно зараз.

— Я трохи нервувала, якщо чесно, — зізналась вона. — Там було не до гламурного враження. А свічка… ну, це окрема гордість. Хочу ще зробити варіант із запахом дерунів.

Вони обоє розсміялися. І розмова потекла. Про мрії, дитинство, про її бабусю, яка навчила її шити, про те, як він колись мріяв стати музикантом, але пішов у бізнес, бо «так треба».

Максим уважно слухав. І що більше вона говорила, то більше пом’якшувались його риси. Він не виглядав як той ідеальний образ із журналу. Він був теплішим, людянішим.

Після десерту, коли Софія вже почала думати, що вечір завершиться просто приємною згадкою, Максим несподівано схилився трохи ближче:

— А якщо серйозно… я давно думаю інвестувати в щось творче. І я бачу, що ти — не просто дівчина, яка шиє. Ти — бренд. Талант. І я би хотів поговорити про… твою майстерню.

Софія здивовано кліпнула очима.

— Майстерню?

— Так. Справжню. Світлу, з великими вікнами. Зі столом, на якому ти зможеш не тільки клеїти фетр, а й влаштовувати майстер-класи. Ти не маєш ховати свій талант по ярмарках і кафе. Ти маєш бути центром уваги.

Софія не знала, що відповісти. Між нею і цим блиском в його очах — ніби прірва.

— Ти ж щось придумаєш, — сказав він. — Як придумала ту сукню, що я купив для сестри. Вона досі не вірить, що це ручна робота.

Софія усміхнулась. Але всередині її творча частина шепотіла: «Обережно». Бо велика пропозиція — це не завжди велике щастя.

Софія відклала ложку від тірамісу, що вже встиг трохи розплистися від тепла. Максим говорив про майстерню, як про щось уже вирішене, про справу, яку треба просто взяти і зробити. А її всередині — щось скулилося в комок і напружено дихало.

— Це дуже… великодушно з твого боку, — почала вона обережно. — Але я все ж звикла самостійно прокладати собі дорогу.

Максим нахилив голову, спокійно, не з образою, а з інтересом.

— Самостійно — це добре. Я лише хочу допомогти розігнатися. Ти ж не уявляєш, скільки людей могли би побачити твої роботи, якби ти мала простір, ресурси, час…

— Я про це мрію, так. Але й боюся. — Вона зітхнула. — Бо якщо щось піде не так — це вже не тільки мій провал, це ще й твої гроші, твої очікування… твоя присутність.

Він усміхнувся. Тепло, без тиску.

— Я не пропоную бути твоїм босом, Софіє. Я хочу бути твоїм фанатом. Спонсором, якщо хочеш. А може — кимось ближчим.

Це останнє прозвучало м’яко, майже як повітря між словами. Але Софія його почула. Її щоки миттєво набрали рум’янцю, як в ту першу хвилину, коли він відкрив двері ресторану.

— Ти говориш, як герой з рекламної кампанії банку, — буркнула вона, намагаючись перевести все в жарт. — “Вкладіть свої гроші в мрію — і отримаєте сукню й какао з маршмелоу”.

— Я серйозно. І я вірю в тебе. Але розумію, що тобі треба час. Я не поспішатиму.

Софія мовчала. У її голові боролися дві Софії: одна — та, що три роки тому шила торбинки у вітальні між чайником і котом на підвіконні. І інша — та, що сьогодні сидить у сукні, з прямою спиною, в ресторані навпроти чоловіка, який бачить у ній щось більше, ніж просто дівчину з фартуком і пучком на голові.

Вона хотіла успіху. Але не хотіла, щоб він прийшов як подарунок. Її шлях мав мати шви. Видимі, кривенькі, але свої.

— Мені потрібно подумати, — нарешті сказала вона. — І, мабуть, кілька кав без маршмелоу.

— Гаразд. Але на наступну каву я все одно запрошу тебе. Можеш навіть прийти з блокнотом і написати: “Максим. Інвестор. Потенційно небезпечний — викликає надмірне серцебиття”.

Вона розсміялась — щиро, з полегшенням.

Вечір завершувався. Але Софія чітко відчувала: щось тільки починається. І не тільки в плані роботи. Максим був не просто шансом, він був викликом. І її серце, попри всі обережності, чомусь тягнулося до нього з тією ж упертістю, як її руки до нових тканин.

Кафе зранку було схоже на роздратованого їжака — все шаруділо, шипіло, і кожен хотів щось «швиденько, але гаряче». Софія прокидалась у темряві, клялася собі, що це останній тиждень на цій роботі, а потім — знову носила піднос із сімома капучино і однією водою з «п’ятьма кубиками льоду і долькою лайма, але без лайма».