Глава 4: Перше побачення

Софія сиділа перед дзеркалом, тримаючи в руках туш, яку купила ще до нового року. Вона вже втратила половину бойової сили, але все ще мала ефект «ось вам я, світ». Голохвіст спостерігав із шафи й муркотів так, ніби намагався її відговорити.

— Ти просто не любиш конкуренції, — буркнула вона, підкручуючи вії.

Побачення. Не просто кава з колегою чи смішне переписування в месенджерах — справжнє побачення. В додатку він назвався Сашком. На фото — усміхнений, із книгою в руках, написав: «Шукаю дівчину, з якою можна мовчати й дивитися на дощ».

Софія не була певна, що хоче мовчати. Але ідея когось «нормального» після кавових кошмарів приваблювала.

Кафе вони вибрали затишне, з плетеними кріслами й чорно-білими фото на стінах. Софія прийшла на п’ять хвилин раніше — просто щоб подивитися, як він заходить. Вона любила ловити перші враження, як фотограф ловить світло.

Сашко виявився приємним. У нього був глибокий голос і світлі очі. Розмова почалась із погоди, плавно перейшла до фільмів, а тоді до теми, якої вона чомусь боялась.

— А чим ти займаєшся? — запитав він, відпиваючи чай.

Софія затримала подих, як перед стрибком.

— Я шию. І роблю листівки. І свічки. І трохи плету макраме. Це… ну, мій проєкт. Поки що маленький, але я працюю над цим.

Сашко посміхнувся. Але це була усмішка “ага, зрозуміло”, не “вау, як цікаво”.

— Тобто… рукоділля? Типу хобі?

— Ну, типу, життя. — Софія спробувала жартувати.

Він не сміявся.

— Просто… тобі не здається, що це несерйозно? Свічки, нитки… Це ж не надійно. Поки молоді — окей, а далі?

А далі я куплю собі фабрику свічок і заклею вам рота воском, подумала Софія, але ввічливо посміхнулась.

До кінця вечора вона більше слухала, ніж говорила. Сашко розповідав про кар’єру в ІТ, стабільність, кредити на квартиру. Він не був поганий. Просто… не її.

Вдома Софія зняла туфлі, витягнула швейну машинку і дістала шматок старої тканини, який колись приберегла «на особливу ідею». Ідея з’явилася одразу: яскрава асиметрична спідниця, з вишивкою на кишені.

Вона шила до третьої ночі. Не злісно, не з відчаєм. А з тим самим натхненням, яке приходить після правди. Бо це була вона. І їй не треба було нічого серйознішого, ніж голка, нитка і віра в себе.

А на ранок зателефонував Орест:

— Ну, як пройшло?

Софія зітхнула, поглянула на спідницю.

— Досить непогано. Я знову в стосунках із машинкою.

— Вона ж тебе хоча б не перебиває.

— І не сумнівається в моїх свічках, — додала вона, посміхаючись.

Після третього робочого дня Софія знала три речі:

1. Люди залишають найбільші чайові, коли ти випадково кидаєш серветки на них.
2. Ходити 9 годин без сидіння — легальний спосіб втратити віру в анатомію.
3. Коли ти офіціантка, ти не людина. Ти — рухомий каво-суповий апарат.

Вона старанно усміхалась, записувала замовлення, носила таці так, ніби це не важче за хмари. У перервах Софія малювала на серветках ескізи нових листівок, ховала їх до кишені фартуха і уявляла свій майбутній магазин. Білий, із дерев’яними поличками, де пахне лавандою і на фоні грає щось французьке.

— Софіє, столик три — подвійне еспресо без еспресо. Хоче, щоб пахло, але не гірчило, — усміхався бариста, іронічно.

— Чудово, — бурчала вона. — Я зараз винесу йому пар із чашки.

Після зміни Софія вислизнула з кафе, обмотавши шию шарфом, хоч було ще досить тепло. Голову наповнювали думки: про нову серію листівок у вигляді будиночків; про те, як поєднати фетр і маркер; і трохи — про те, що Орест знову написав щось кумедне: “Уяви, борщ у вигляді свічки — пахне апетитом і мамою.”

Усе це змішалося в барвисту творчу кашу, і Софія абсолютно не помітила, що сіла не в той автобус.

Виявилося це вже на третій зупинці, коли за вікном з’явилися гаражі й сіра будівля з табличкою «СТО».

— Ой! — зойкнула вона, натискаючи кнопку «вихід».

Автобус загальмував, Софія вистрибнула, зиркаючи по сторонах, намагаючись зорієнтуватися. Вулиця була порожня, вітер грався з її шарфом.

Вона намагалась перейти дорогу, коли раптом — бібіііп! — із ревінням пронісся чорний джип, зупинившись за півметра від неї.

— Жінко, куди преш?! — визирнув водій, в спортивній куртці, на вигляд — фанат шашликів і радіо «Шансон».

— Я пішохід! — обурено кинула Софія. — Ви не чули про правило першості?

— А ти не чула про огляд по сторонам?

— А ви не чули про культуру?!

— Та я тобі зараз… — чоловік розпалювався, наче шашлик на вугіллі.

І тут — дзінь. Як у фільмі, звук гальм. І голос:

— Проблеми?

Чоловік замовк. Софія обернулася — перед нею стояв чоловік у сірому пальті, з ідеально зачесаним волоссям і якимось… надто кінематографічним виразом обличчя.

— Все добре, пане. Я просто… хотіла перейти, — сказала вона, раптово відчувши себе героїнею з романтичного роману.

— Я бачив. Ви майже стала частиною бампера. — Він усміхнувся. — Підвезти?

— А ви завжди так рятуєте випадкових дівчат?

— Тільки тих, хто малює щось на серветках у «Кавоманії».

Софія здивовано кліпнула очима.

— Ви… спостерігаєте?

— Я там часто п’ю каву. Ви — як фільм без звуку. Хотілося дізнатися сюжет.

І поки вона обмірковувала, наскільки це дивно чи чарівно, він відкрив двері чорного електромобіля — і Софія, сама не розуміючи чому, сіла.