Глава 3: Офіціантка мимоволі

— Коли на рахунку залишилось 137 гривень, а з холодильника дивиться тільки банка з оливками і кіт, який хотів би тебе з’їсти, — сказала Софія, — то, мабуть, Всесвіт натякає: час діяти.

Орест, який саме лежав на підлозі та фотографував її нові листівки для Instagram, закашлявся від сміху.

— Я серйозно! — додала вона, дивлячись на блокнот, де з сумом були занотовані витрати: оренда, інтернет, тканини, клей, фетр, кава, кава, кава.

— Ну, якщо серйозно, то ти можеш і далі робити свої красоти, просто паралельно трохи… прибирати столи?

— Мене не візьмуть. Я не вмію ні носити підноси, ні терпіти хамів. А це дві основи успішної офіціантки.

— Тебе візьмуть. У кафе “Кофейна катастрофа” шукають людей. Назва говорить сама за себе — ти ідеально туди впишешся.

Софія пирснула зі сміху, але наступного ранку таки пішла на співбесіду. Бо холодильник так і не поповнився, а оливки тепер здавалося, дивились на неї з осудом.
Кафе «Кофейна катастрофа» відповідало назві. Стіни були вкриті меловими написами з цитатами типу «Життя — як еспресо: коротке і гірке», а бариста мав зачіску, яка викликала у Софії легке запаморочення — ніби хтось зібрав бурю на голові й лишив без гребінця.

— Ми беремо всіх, хто не лякається кавомашини, — сказав власник, худорлявий хлопець у футболці з написом «Caffeine dealer». — Стажування — сьогодні.

І так, через три години Софія вже тримала піднос, який жив своїм життям. Вона намагалась не тремтіти, не червоніти і не звертати уваги на те, що її фартух більше схожий на дитячий халатик із садочка.

— Доброго дня, чого бажаєте? — запитала вона у першої пари, намагаючись говорити голосом, який звучав упевнено.

— Нам два капучино. І десерт. Але не той, що з вчора. Бо він був… ну…

— Катастрофа? — підморгнула Софія.

— Саме так.

Вона принесла два капучино без пригод. Потім навіть пригадала, як розрізняти рахунок на столах. І вже подумала, що, можливо, не все так погано. Аж поки…

— Стіл сім, два американо! — крикнули з бару.

Вона взяла піднос. Впевнено пішла через залу. Посміхалась. І саме в ту мить, коли повернулась до клієнта…

плюсь!

Одна з чашок злетіла, мов навмисно. Кава, ніби в сповільненому кіно, обрушилась на білу сорочку чоловіка.

— О господи! Я — я не… — Софія застигла.

— Все нормально, — сказав він крізь стиснуті зуби. — Це… освіжає.

Бариста підбіг з серветками. Власник — з вибаченнями. А Софія — з ідеєю.

Після зміни вона зайшла за стійку, дістала з сумки маленький конверт і поклала його на бар. У ньому була листівка з написом «Навіть найгірший день можна випрати. Особливо, якщо він — у каві» і картинка з чашкою в рятувальному жилеті.

— Що це? — запитав бариста.

— Вибачення. Він повернеться — передайте.

— Ти точно не з цього світу, — пробурмотів він, але усміхнувся.

А вже за десять хвилин на одному з диванчиків з’явився Орест. Без попередження. З морозивом.

— Твоя зміна ще триває?

— Якщо рахувати моральне знищення — то так.

— Ну, тоді я підтримати тебе. Морозивом. І цією прекрасною фразою: «Ти не офіціантка. Ти художниця, яка тимчасово працює з кавою».

Софія засміялась. І подумала, що, можливо, все не так страшно. У найгіршому випадку — вона завжди може зробити ще одну листівку.

Коли Софія повернулась додому, її зустрів Голохвіст — кіт, який не пробачав запізнень на вечерю.

— Ох, пробач, королю. У меню сьогодні — залишки консервів і запах втоми, — промовила вона, кидаючи сумку на стілець.

Її руки тремтіли, ноги боліли, а в голові крутилася тільки одна думка: «Це була найгірша ідея після покупки фіолетового фетру з блискітками». Але коли вона заглянула до кишені фартуха і знайшла там невеличкий конверт із написом «Аванс — 450 грн», серце її ледь не вистрибнуло з грудей.

Вона сиділа на підлозі, в оточенні обрізків тканини, і рахувала: півметра льону, нова упаковка фетру, фарба для свічок, трохи ниток. На їжу лишиться. Можливо.

Весь наступний день вона провела не за підносами, а за столом, творячи нову серію листівок із саркастичними підписами:

• «Кава пройде — мистецтво залишиться»
• «Це не пляма, це натхнення»
• «Не нервуй офіціантку — вона може бути художником»

Увечері подзвонив Орест.

— Ну що, бізнесвумен, як пройшов день?

— Я витратила аванс на тканини. Повністю. Але я щаслива.

— А я щасливий, що ти щаслива. Ну, поки ти не почнеш гризти тканину, як перекус.

— Ні, я культурна — я її лише нюхаю.

— Це вже діагноз.

— Це — покликання, — засміялась вона. — Знаєш, я думала, що буде гірше. Але навіть серед підносів і проливань можна щось створити. Я не втрачу себе. Я просто… трохи підзароблю, і знову — ярмарки, творчість, сукні!

— А поки що — кава, катастрофи і коти.

Вона засміялась ще дужче. І подумала, що, попри втому й кавові плями, вона справді рухається вперед. Повільно, зі скрипом — але своїм шляхом.

Ранки починались однаково: Софія прокидалась з відчуттям, ніби її переїхав мікроавтобус, фарбований у каву латте. Голохвіст сидів біля дверей ванної, з поглядом “ти точно хочеш це життя?”, і Софія, жуючи сухий тост, поспішала в «Кофейну катастрофу».

Зміни були різні — іноді як марафон, іноді як пекло з м’ятним післясмаком. Її колеги виявились не злими, просто… дивними. Бариста Віталій вивчав астрологію і ставив музику залежно від розташування планет. Адміністраторка Марта щодня ділилась «новим способом очищення карми» — від інфрачервоних ванн до обіймів з кімнатними рослинами.