Глава 2: Ярмарок надій

— Скільки в мене ще часу? — бурмотіла Софія, стоячи серед коробок.

На кухонному столі — гора стрічок, банок зі свічками, сувенірні листівки, згорнуті в рулони скатертини. Під столом — сумки та рюкзаки з макраме, мішковини й старих джинсів. В духовці — ледь теплі кекси з корицею. Не для продажу, звісно, а для виживання.

Вона зареєструвалась на ярмарок у день дедлайну. З того моменту минуло три дні, і Софія перетворилася на фабрику з виверження ручної роботи. Вона ледь спала, пила каву з підсолодженим згущиком, бо закінчився цукор, і говорила з котом Василем як із колегою по цеху.

— Ти мені хоч скажи, що ця листівка нормальна? — показувала вона коту картку з написом «Кохаю тебе до дна чашки».

Василь позіхнув і вліз лапою в коробку зі свічками.

— Ну, дякую за зворотній зв’язок.

У п’ятницю ввечері в двері подзвонили. Софія, з фетровим зайцем у зубах (бо руки були зайняті), відчинила й побачила Ореста — з кавою, буріто і блиском у очах.

— Ти готова до славетного прориву в ремісничий світ?

— Ні, я готова до апокаліпсису. В мене досі немає цінників, а одна сумка розлазиться по шву, як мої нерви.

Орест зайшов, роззувся, кинув буріто на підвіконня й сів навпочіпки біля коробки.

— Це вона? Та сама сумка?

— Вона.

— Маєш голку?

— Маю.

— То покажи їй, хто тут головна.

Вони шили, клеїли, упакували ще 12 свічок у коробки з-під взуття, зробили табличку «Теплі речі з душею» з обгорткового паперу й скотчу, а ще склали план: Орест мав з’явитися на ярмарку о десятій, «ненав’язливо вдавати клієнта і захоплено хвалити асортимент».

— Я можу ще принести свої старі джинси і питати, чи ти з них щось не зробиш. Так, знаєш, щоб люди бачили, що ти дизайнер на замовлення.

— Ідіот.

— Зате твій найвідданіший фанат.
Суботній ранок зустрів Софію не натхненням, а туманом і незрозумілою плямою на кофтині, яку вона планувала вдягти. Вона спробувала стерти пляму, розмазала її ще більше, зітхнула і вдягла іншу — теж з плямою, але менш помітною.

Восьма ранку. Вона тягнула коробки через напівпорожній парк, розмірковуючи, як зручно бути равликом — і дім при тобі, і все, що треба, в мушлі.

На центральній площі вже вирувало життя: дівчина з сережками з глини розкладала серветки, хтось розставляв банки з медом і кричав у телефон: «Ні, мама, це не липовий, це брендовий!» Дідусь у в’язаному береті продавав дерев’яні ложки. І в кожного — усмішка, впевненість, банер, стіл. У Софії — табуретка, скатертина з кавовими плямами і мрія.

Вона поставила все як змогла, розклала вироби, написала цінники від руки — «Сумка з мішковини — 280 грн. Можна торгуватись (але я й так добра)», «Свічка “Карамель і вечір” — 120 грн. Без пари не відпускається».

Люди підходили, дивились, усміхались. Але купували поруч. Там, де «органайзер на кожен день» або «натуральні скраби з алое». Софія натягувала усмішку, як шарф на морозі: щільно, щоб не просочилась розгубленість.

Об 11-й з’явився Орест — з кульками повітряного рису, у сонцезахисних окулярах і в образі ідеального клієнта.

— Доброго дня, — звернувся до неї голосно, — я чув, що тут продають шедеври з ниток і мішковини! Це правда?

Софія ледь не захлинулась чаєм.

— Ну, є таке. Погляньте.

— А ось ця сумка… — Орест взяв її й театрально затамував подих. — Боже, як вона… як вона пахне працею! Це ж справжня авторська річ!

Декілька перехожих обернулись. Софія стиснула губи, щоб не розсміятись.

— Справді? — запитала жінка з капелюхом, підійшовши ближче. — Ви самі це шиєте?

— Так, усе ручна робота. І кожна річ має назву. Ось, наприклад, ця — «Сумка для неспішного ранку».

Жінка посміхнулась, взяла листівку. Але не купила.

Інша дівчина довго розглядала свічку, покрутила, понюхала.

— А є така, щоб пахла борщем?

Софія підняла брови.

— Справжнім українським. І щоб ще часничком.

— Наразі нема, але я занотую.

— Запишіть, будь ласка. Мені на подарунок. Чоловік в АТО, скучив за борщем більше, ніж за мною.

Софія мовчки витягла блокнот і написала: Свічка “Борщ. Дім. Любов.” Потім простягла жінці листівку з написом: «Любов має запах».

— Це безкоштовно. Просто так.

Жінка кивнула, трохи розгублено, і пішла далі.

— Ну, ти даєш, — сказав Орест, — Ти не продаєш, ти… створюєш терапію. Додай до списку ще й психологічну допомогу.

— І свічки зі смаком дитинства.

— І листівки з ароматом сумних серіалів.

Вони обидва розсміялись.

І в цей момент Софія відчула, що день не марний. Навіть якщо не продасть нічого, вона тут. Серед людей. Серед можливостей. Серед борщу, ниток і мрій.

Вже після обіду сонце вперлося Софії в потилицю, наче хотіло змусити її здатись і згорнути лавку. Вона махала картонним цінником як віялом і рахувала в думках, скільки ще грошей залишиться після сьогоднішніх витрат. Станом на 15:00 продано було:

— дві листівки,

— одна свічка (без борщу),

— і один буріто, але то Орест з’їв сам.

— Може, вийдемо на вулицю з речами, як промоутери з листівками? — запропонував він, хрумкаючи насінням.

— Ага. І будемо кричати: «Купи сумку — врятуй фрілансерку». Не треба. Я вже відчуваю себе біля душевного дна.

Орест зітхнув, відійшов набрати води, а Софія залишилась сама. Тільки вона, її сумки, свічки, двоє дітей, які тикали в листівку з котом, і…