Глава 1: Нитки, кава та мрії

У Софії була серйозна розмова з котушкою зеленого шнура.

— Якщо ти знову заплутаєшся, я не ручаюсь за себе, — прошепотіла вона, притискаючи до грудей половину недоплетеного панно. Шнур натомість мовчав, але хитро виглядав з-під дивана.

Квартира пахла лавандою, воском і трохи — вівсянкою, яку вона забула на плиті ще годину тому. На столі — розсипані мушлі, бобіни ниток, зошит із надписом «Великий план», дві свічки з невиразною корицею і чашка кави, яку Софія підігрівала вже тричі.

Дзвінок у двері перервав перемовини з макраме.

— Принцеса, відчини! Приніс пожертви для богині рукоділля!

Вона відчинила. Орест стояв з пакетиком з пекарні і самовдоволеною усмішкою.

— Два круасани, одна надія на успіх, і одне нове знецінення себе. Я вгадав, так?

— Тільки якщо круасани з шоколадом.

— Авжеж. Ти думаєш, я не знаю, чим закликають натхнення?

Він вручив їй пакет і пішов оглядати робочу зону.

— Слухай, тут усе пахне… як Etsy, що згорів.

— Це мій творчий хаос. Не чіпай.

Вони сіли на підлогу, серед коробок і тканин. Софія розгорнула ноутбук, натиснула на свій магазин.

47 переглядів.

Нуль замовлень.

— Може, людям просто не потрібні свічки у вигляді котиків з гіпоалергенною лавандою?

— Брєд. Котики з лавандою — це сила. Це стратегія. Це бренд.

— Ага. Тільки бренд не годує. — Софія обережно надкусила круасан. — Думаєш, мені варто влаштуватися назад в офіс? У бухгалтерію? Там була кава безкоштовна…

— А ще — нудьга в пакеті з трьох кольорів. Ні. Ми знайдемо твого клієнта. Просто треба гучна реклама. Або… ТікТок!

— Я не буду танцювати з котами в руках.

— А дарма. Це міг би бути прорив.

Він підморгнув, вона сміялася. Усередині десь ворушилося тривожне: а що, як вона дарма витрачає час? Але Софія поклала руку на зошит з написом «Великий план» і вирішила — сьогодні ще не час здаватися.

— У тебе сьогодні ж план був — закінчити три листівки і зробити фото нової сумки, — нагадав Орест, витягуючи камеру з рюкзака. — А замість цього ти читаєш коментарі в інтернеті. І сперечаєшся з нитками.

— Я не сперечалась. Це була терапія.

— Я теж пробував. Зазвичай сперечаюсь із пармезаном у холодильнику. Але він мовчазна сволота, не відповідає.

Софія засміялася. Їй завжди було трохи легше, коли поруч був Орест. Він — такий собі «особистий ентузіаст»: завжди на підхваті, завжди із жартом, завжди з вірою в неї, навіть коли вона сама ту віру губила.

Вона витягла коробку з листівками. «Для мрійників», «Кохання пахне ваніллю», «Ти — диво» — написи, виконані її почерком, прикрашені квітами з фетру. Вони були ніжні, красиві… і абсолютно нікому не потрібні.

— А знаєш, — мовила вона, зітхаючи, — іноді я думаю, що весь мій талант — це просто вміння акуратно клеїти ґудзики.

— Та ні. Твій талант — у тому, як ти бачиш світ. І в тому, що вмієш зробити сумку, яка виглядає як радість.

Софія глянула на нього. Серйозний Орест — це було рідко.

— Чому ти завжди мене підтримуєш?

— Бо якщо ти зламаєшся — хто ж тоді буде мене годувати лавандовими свічками?

— Ха! Значить, ти просто користуєшся мною. — Вона тицьнула його в плече. — Може, тоді тобі ще й підсвічник подарувати?

— Даруй мені хоч що — тільки не повертайся в бухгалтерію.

Софія замовкла. В голові крутилася думка: можливо, справді все це — мрії, загорнуті в мотузки й віск. Але коли вона тримала в руках нову ідею — нову тканину, новий шнур — у серці щось пульсувало. Наче світ казав: «Ще трохи. Ще один вузлик. Ще один шанс».

Дзінь.

На ноутбуці мигнуло сповіщення.

— О! — вигукнув Орест. — Замовлення?

Софія кліпнула. Повідомлення з магазину: «Привіт! Чи робите ви листівки на замовлення? Мені треба щось для дівчини, яка любить чай, книжки і єнотів».

Вона посміхнулася.

— Ну от. Єнот — це знак.

— Це шанс, Софіє! Це… любов! — Орест театрально схопився, підняв руки до стелі. — Клієнти йдуть!

— Один клієнт. І невідомо, чи купить.

— Не знецінюй єнотів. І своє мистецтво теж.

Він знову всівся на підлогу й узяв до рук одну з її листівок. Примружився.

— А ця пахне гвоздикою? Чи я щойно нюхнув клей?

Софія розсміялася так голосно, що її лавандова свічка здригнулася на полиці.

І в той момент вона подумала: можливо, з цим усім дійсно ще не варто прощатися.

Коли Орест пішов — із останнім круасаном у руці й обіцянкою «завтра знову прорив», — квартира занурилася в тишу.

Софія сиділа на підлозі, тримаючи в руках клаптик лляної тканини кольору сухої троянди. Вона дістала його ще восени на секонд-хенді — тоді він просто лежав на полиці поруч із мішковиною й вицвілими шторами, і Софія знала: із нього буде щось ніжне. Можливо, косметичка. Можливо, сумка з ручками з мотузки.

А можливо — чергова невдала спроба продати щось, зроблене з любов’ю.

Вона дістала ножиці, поклала тканину на стіл, розрівняла пальцями. Занурилася в ритм — ріж, складай, проклеюй, вишивай. Це був її медитативний стан, простір, де вона могла все — створити світ з нічого, у якому кожна дрібниця мала сенс.

Годинник показував вже за одинадцяту, але Софія не звертала уваги.

На кухні стигла кава, п’ятий раз розігріта, але так і не випита.