Розділ 11. Подробиці особистого життя

Калес звично смикнув замок на вхідних дверях і потягнувся до кишені за ключем.

— Це шукаєш? — простягаючи йому на долоні новенький ключ, запитала Аонара. — Вибач, довелося змінити замок: від старого в мене ключа не було.

— Жінка в домі... Доведеться звикати, — з усмішкою пробурмотів Калес, забираючи ключ.

— Ти щось сказав? Я не розчула?

— Дякую, кажу, за турботу! — голосно й перебільшено відчеканив хлопець. — Усе життя про таке мріяв, і ось — нарешті!

— А-а, це правильно, — з усмішкою кивнула дівчина. — А то мені спочатку зовсім інше почулося. Втома, мабуть...

— Точно! Вона сама, — кивнув Калес, повертаючи ключ і відчиняючи двері.

Він ступив усередину. Здавалося, що нічого не змінилося. На полицях стояли його улюблені чашки — точно так само, як він їх залишив, а кухонний ніж на магнітному тримачі звично висів ледь помітно навскіс.

— Хм... А як тобі вдалося все це зберегти без змін за цілих п’ять тисяч років? — запитав хлопець, дивлячись на усміхнену хрономію.

— Та просто. Я облаштувала приміщення внизу, під твоєю лабораторією, а тут лише іноді наводила лад.

— Дякую, — щиро сказав Калес. — Мені ще треба звикнути до думки, що я тепер тут не один.

Перевдягнувшись у свій звичний домашній одяг, він відкинув важкий люк у лабораторію й спустився крутим сходами.

— Ох ти ж!.. Цього я точно не очікував, — вихопилося у Калеса, щойно він ступив на верхню сходинку.

Лабораторія під будинком виросла разів у п’ятдесят. Величезний, залитий білим світлом простір був заставлений каскадами найскладнішого обладнання. Залою розмірено й безшумно снували дроїди, виконуючи якісь завдання та обслуговуючи агрегати. У всьому відчувався стерильний порядок.

— Ну, як тобі? — тихо запитала Аонара, що спустилася слідом.

— Я... дуже приємно вражений, — чесно зізнався Калес. — А дроїди... це прямо необхідність?

— Так. І це не обговорюється, — безапеляційно сказала дівчина.

— Гаразд-гаразд, я просто запитав — для загального розуміння. І що тут є?

— Тут є все, — з легкою гордістю відповіла Аонара. — Усі найпередовіші технології цивілізацій, що вижили. Точніше, усе те, що мені вдалося в них отримати... або вкрасти.

— Вкрасти?! — награно жахнувся Калес. — Не вірю! Ти ж хрономія — чиста, одухотворена істота, творчиня реальностей!

— Зараз як вріжу! — беззлобно кинула дівчина, стиснувши губи.

— Не треба, я тільки воскрес! — замахав руками хлопець. — Зрештою, усі ми не без вад...

— Ка-а-алес! — підвищила голос Аонара. — Це все життєво необхідно. Як і на решті п’яти поверхів унизу.

— На п’яти поверхах?! — приголомшено вигукнув хлопець.

— Так. І там площі ще більші. Там же встановлений реактор — я сховала його під щитами Вардокса з фазовим зсувом. Він постійно перебуває у стані просторового провалу між часовими відрізками.

— А ось це мудро, — шанобливо кивнув Калес.

Раптом він відчув, як на його плече опустилося щось м’яке, кудлате й тепле, акуратно обвивши його шию.

— Флік?! Ти живий?! — видихнув хлопець, обережно підставляючи долоню. — Ти врятувала його?!

— Звичайно! — здивувалася дівчина. — Коли я відкинула твій кокон у минуле, він увесь час був зі мною. Ну не могла ж я кинути цього чарівного пройдисвіта на «Мурені»!

— Привіт, друже... — Калес погладив сквора по мордочці. — Як же я радий тебе бачити!

Звірятко тицьнулося вологим носом у щоку Калеса й із радісним, тонким свистом заходилося метатися по столах і приладах, раз у раз миттєво зникаючи у фазових стрибках і з’являючись у найнесподіваніших кутках.

— Він славний, — тихо усміхнулася дівчина. — І, чесно кажучи, дуже допоміг мені емоційно, коли в мене раз за разом не виходило з’єднувати молекули твого тіла...

— Розумію... — Калес тепло подивився на Аонару. — Я вже повністю змирився з твоїм масштабним будівництвом, люба моя. Але покажи-но тепер свої власні хороми.

— Ходімо, покажу, — махнула рукою хрономія.

Вони перетнули гігантську залу лабораторії й підійшли до непомітних дверей у дальній стіні. За ними виявилася зовсім невелика, скромна кімната: акуратне ліжко, шафа, стіл зі стільцями та кухонний блок. На стінах висіли лише кілька прозорих мембран, що показували пейзажі далеких світів.

— І це все?! Що за аскетизм? — здивовано вигукнув Калес.

— А мені більше й не потрібно. Я жила як людина, хоча ти ж знаєш: я цілком могла б обходитися без сну та їжі.

— Я очікував побачити щось... більш розкішне? Ну, знаєш, якісь рожеві квіточки, усілякі жіночі штучки...

— Я була надто зайнята, Калесе, — сказала дівчина, присідаючи на край ліжка. — Було не до квіточок. Зрештою, я багато часу проводила у твоєму саду — мені там дуже подобається.

— Гілки на деревах хоч не пиляла? — суворо примружився хлопець.

— Пиляла, звичайно! Ну, не я особисто — дроїд-садівник.

— Ех, не варто було... — похитав головою Калес. — Там обережно треба, дерева догляду люблять.

Він подивився на Фліка, що сидів на столі, й зробив легкий жест рукою. Звірятко слухняно стрибнуло на підлогу й із важливим виглядом вислизнуло з кімнати, акуратно прикривши за собою двері.

Калес підійшов до Аонари, опустився на коліна й уклав її теплі долоні у свої.

— Я безмежно тобі вдячний, люба... Можна я тепер буду тебе так називати? Іноді?

— Можна, звичайно, — м’яко усміхнулася дівчина. — Для мене багато чого нове — від тієї самої хвилини, як ти розплющив очі. Я дуже сумувала за тобою, Калесе.

— Ну, тоді нам час надолужувати згаяне, — тихо сказав хлопець і нахилився до її губ.

— Це було... вкрай незвично та пізнавально, — згодом промовила Аонара, дивлячись у стелю.

— І все?! «Пізнавально»?! — обурено видихнув Калес. — Та я старався так, проявив, так би мовити, найкращі свої знання та навички — а вона «пізнавально»!

— Ти знаєш, це треба буде обов’язково повторити, — не звертаючи уваги на його награну образу, продовжила дівчина.