Розділ 10. Тисячі років смерті

Блакитнувате марево — перше, що побачив Калес, коли відкрив очі.

Він насилу повернув гудячу голову. Поруч, обхопивши коліна руками й уткнувшись у них чолом, нерухомо сиділа Аонара. Ледве долаючи страшну ломоту в усьому тілі, Калес підвівся на лікті й сів.

Вони перебували на величезному плоскому уламку скелі, безвольно ширяючому в безмежному просторі Інтер-Сферуму. Скелю з усіх боків огинав той самий мерехтливий кокон ніжно-блакитного кольору, сяйво якого хлопець помітив одразу, щойно прийшов до тями. Калес був повністю оголений і лежав на тонкому матраці — мабуть, принесеному з каюти корабля, — укритий до пояса тією самою кольоровою шаллю, яку подарував Аонарі.

Хлопець озирнувся. Наскільки сягало око, у мертвому просторі плавали уламки, зотлілі осколки реальностей, позбавлені барв сірі маси, які колись були квітучими світами.

Калес потер обличчя руками й труснув головою: «Довго ж я був непритомним...»

Позаду, на рівному базальтовому майданчику, стояла «Мурена». Обшивка корабля помітно потемніла, вкрилася мікротріщинами — наче судно постаріло. Воно виглядало так само похмуро й самотньо, як і вся навколишня дійсність.

Калес обережно торкнувся плеча Аонари. Дівчина спочатку навіть не відреагувала — лише злегка повела плечем, наче перебуваючи в глибокому, важкому сні.

— Ти що, спиш, чи що? — тихо запитав хлопець.

Аонара ривком схопилася на ноги й, не втримавши рівноваги від різкого руху, впала на кам'яну плиту. Її очі розширилися від дикого, нелюдського страху, вона не могла відірвати погляду від Калеса.

— Ей, красуне, ти чого так злякалася? — з легкою усмішкою запитав він. — Ти що, привида побачила?

— Взагалі-то... так, — повільно, ледве знаходячи слова, промовила дівчина.

Вона кумедно, на четвереньках, підповзла до хлопця й боязко ткнула його пальцем у груди.

— Ти... справжній? Живий?! — у її голосі звучало таке сум'яття й надія, що в Калеса перехопило подих. — Невже... невже в мене вийшло?!

— Що вийшло, Аонарo? І де ми знаходимося? Що це за похмура дупа навколо?

Калес придивився до дівчини: в її очах стояли сльози, а в куточках з'явилися ледь помітні, тонкі зморшки.

Раптом Аонара з відчайдушним схлипом кинулася йому на шию й гірко заридала. Калес міцно обійняв її, дбайливо погладжуючи по здригаючійся спині. Жінка, яка плаче в нього на плечі... Такого з ним, мабуть, не було ніколи.

— Люба, заспокойся... Просто поясни, що сталося?

Розтираючи сльози по щоках, Аонара відсторонилася й невпевнено усміхнулася:

— У мене вийшло, Калесе! Я вже майже втратила віру... І сьогодні я прилетіла сюди, щоб тебе поховати...

— Не треба мене ховати! — насилу підводячись на ноги й обмотуючи шаллю навколо пояса, пробурчав хлопець.

Голова відчайдушно паморочилася, м'язи зовсім не слухалися, на тіло навалилася страшна, налита свинцем слабкість.

Аонара тут же підставила плече й обійняла його за пояс:

— Обіприся на мене. Ходімо в медблок, тобі потрібні стимулятори для відновлення й одягнути щось.

— Що це все? — Калес обвів рукою моторошний пейзаж із уламків, що плавали.

— Це, дорогий мій Архонте... Орнамент Реальностей. Він загинув. Недоторканою залишилася лише реальність Зорх Арн.

Дівчина кивнула кудись у непроглядну темряву. Калес провів її погляд і занімів: удалині височіло гігантське Дерево Реальності темного, багряно-чорного кольору, що розкинуло свої гілки, наскільки сягало око. Немов колосальне, отруйне павутиння, воно пронизувало весь Інтер-Сферум своїми хижими нитками.

Діставшись медблоку, Калес без сил упав на лікарняне ліжко.

— Скільки я був непритомний? — запитав він, відновлюючи дихання.

— Неправильне питання, Архонте, — з гіркою усмішкою відповіла Аонара. — Скільки ти був мертвий — так буде правильніше.

— Значить... Мати мене все-таки добила, — тихо промовив він. — Я пам'ятаю твоє обличчя прямо перед тим, як відключився.

— Ну, це вже добре, — кивнула дівчина, підносячи до його губ склянку з густим, різко пахучим напоєм. — Пий, це стимулятори й концентровані вітаміни. Відновлю тебе швидко.

Калес жадібно випив суміш. По тілу миттєво розлилося приємне тепло, і він справді майже одразу відчув довгоочікуваний приплив сил.

— Дякую... То скільки мене не було? — вимогливо перепитав він, дивлячись їй просто в очі.

Аонара присіла на край ліжка, підібгавши ноги:

— Перш ніж я змогла забрати твоє тіло, Мати встигла розпилити його... Буквально перетворити на хмару молекул. Але я змогла укласти цю хмару в кокон і відкинути її в минуле. Мені теж трохи дісталося, — невесело усміхнулася вона, показуючи глибокий шрам на передпліччі. — Довго загоювалося... Це слід від її вогняного хлиста.

Калес подивився на довгий багряний опік на ніжній руці дівчини, і всередині в нього все стиснулося від безсилого сказу.

— Мені вдалося піти в іншу реальність перш, ніж Мати дісталася до мене, і дістатися Хатхари. Твої люди прийняли мене, як ти й казав — як богиню! — Аонара з важливим виглядом підняла вказівний палець угору. — Я дуже їм вдячна... Вони дали мені ось цей корабель, а твоя перша «Мурена» залишилася в Зорх Арні.

Хлопець мовчки слухав, а всередині в нього буквально все переверталося.

— Потім я змогла знайти твій кокон... Ще та задачка була! — слабо засміялася дівчина. — Довелося стрибати в часі мало не по днях, але я знайшла. Знайшла й стала... збирати тебе. Я просто не можу підібрати іншого слова.

— Ти збирала мене з молекул?! — вигукнув вражений Калес. — А чому ти не покликала Елерію?! Вона б допомогла!

— Шторм тоді відрізав Субстрат від Орнаменту! — з гіркотою видихнула Аонара. — Я не змогла достукатися ні до неї, ні до сестер... А потім Зорхи створили такий потужний Стигмат і так щільно запечатали Субстрат, що дістатися до нього зараз неможливо.

— Ну... Бачу, зібрала ти мене правильно, — спробував усміхнутися Калес, обмацуючи руки й торс. — Начебто все на місці.