Розділ 6. Довіра

Раннього ранку із замку Аерингард вийшла самотня постать. Обережно обійшовши хропучих вартових, Калес відчинив важкі ворота, попередньо забравши у горе-охоронців масивні алебарди й акуратно прихиливши їх до стіни неподалік.

«Цікава зброя...» — подумав він, розглядаючи широкі леза з гранчастими прозорими каменями біля основи. Хто, питається, прикрашає самоцвітами бойову сталь?

Не поспішаючи подолавши вузький перешийок до материкового берега, Калес заглибився в ліс, укритий густою імлою ранкового туману. Лише тут, серед шелесту листя, він відчув себе по-справжньому вільним.

— Не вистачає мені все-таки моєї реальності... — тихо прошепотів він сам собі, крокуючи добре протоптаною стежкою.

Жителі замку, мабуть, частенько навідувалися до цього дубового гаю по хмиз, гриби та ягоди. На невеликій галявині Калес помітив старе кострище й кілька потемнілих колод.

— Ніщо людське нам не чуже, — усміхнувся він, присідаючи й згрібаючи в купку сухі гілки.

Полум’я швидко розгорілося, і сизий димок потягнувся вгору, розчиняючись у туманному повітрі.

— Добре тут. Спокійно, — пробурмотів хлопець, дивлячись на вогонь. — А все одно додому хочу...

Після вчорашнього святкового вечора, де гуляв увесь замок, він під зовсім іншим кутом поглянув на Аонару. Спочатку статечна, поважна маркіза Ваессара урочисто увійшла до великої зали під руку зі своїм «коханим», прихильно приймаючи поклони челяді. Але її навмисно серйозне обличчя розслабилося після першого ж келиха слабенького місцевого вина, і вже невдовзі вона з дитячим захватом плескала в долоні, спостерігаючи за підданими, які витанцьовували. А ще через годину маркіза ненадовго зникла й повернулася вже в простій лляній сукні без жодної прикраси, без жодних докорів сумління увірвавшись у загальний танок.

Мешканці замку спочатку кидали на «нареченого» досить зневажливі погляди: мовляв, припхався тут коханець невідомо звідки, і навіть легенда про те, що він переміг дракона на далекій півночі, нікого особливо не вразила. Зрештою Калесу було байдуже, але статус «коханого» й цілого віконта зобов’язував позбутися цієї напруженості.

Ситуація різко змінилася, коли йому запропонували постріляти з лука. З гідністю відмовившись під уїдливі смішки миттю п’яних вартових, Калес запропонував натомість покидати метальні ножі. І коли менш ніж за хвилину дванадцять лез вималювали на принесених дошках рівний контур серця, пробитого в центрі, натовп уже дивився на нього з мимовільною повагою та схвальним гулом.

Фінальною перевіркою став кулачний бій із здоровенним здорованем — командиром замкової варти. Те, що перед ним віконт, здорованя зовсім не збентежило, і він із посмішкою мав намір нам’яти боки пихатому вискочню. Однак не тут-то було. Застосувавши пару хитрих прийомів, Калес швидко відправив гіганта в чистий нокаут під шалений захват челяді. Туман недовіри миттєво розсіявся: сам переможений командир, отямившись, по-свійськи сунув йому олов’яний кубок із вином і з повагою простяг широку долоню.

Увесь цей час Аонара веселилася як могла й навіть підбурювала вартового «нам’яти боки пану віконту», що викликало гучний регіт у її людей. Глибокої ночі Калес особисто відніс заснулу маркізу до її покоїв і, накривши ковдрою, з честю пішов.

Загалом, свято вдалося на славу. І поки замок відсипався після бурхливої ночі, Калес вирішив прогулятися й подумати.

Занурений у думки, він сидів біля згасаючого багаття, коли за спиною пролунав легкий шелест. Реакція спрацювала миттєво: хлопець розвернувся, на льоту вихоплюючи метальний клинок.

Із кущів долинув тихий, жалібний писк.

Калес підвівся й обережно розсунув вологі гілки. На прілому листі корчився маленький звірок, розміром не більший за звичайну кішку. Його передні лапки напрочуд нагадували людські кисті з п’ятьма чіпкими пальцями, а потужні задні лапи свідчили про те, що стрибати це диво природи вміє й дуже любить. Симпатична, розумна мордочка з чорними намистинками очей зі страхом втупилася в людину.

Одна із задніх лапок звірка була неприродно вивернута. Малюк марно намагався підтягнути її до живота довгим гнучким хвостом і пищав від болю.

— Привіт, малюче, — присідаючи навпочіпки, тихо сказав Калес. — Тобі допомога потрібна, як я бачу...

Він обережно торкнувся пальцями пораненої лапи. Звірок жалібно пискнув, намагаючись відповзти, але тут же безсило завмер. Калес зняв щільний камзол, накрив ним знайду й підхопив згорток. Однак, на його превеликий подив, камзол миттєво виявився порожнім, а звірок знову опинився на землі біля його ніг.

— Це... як ти так зробив? — здивовано видихнув Калес.

Він повторив спробу з тим самим успіхом: звірок наче провалився крізь тканину й знову опинився на траві.

— Дуже цікаво... Але так справа не піде, — серйозно сказав хлопець, дивлячись в розумні намистинки очей.

Розстеливши камзол просто перед ним, Калес поплескав долонею по тканині. Зрозумівши, що його не збираються їсти, звірок насилу виповз на одяг і завмер. Калес обережно підняв згорток, з якого стирчала лише допитлива мордочка, і легенько погладив малюка по голові:

— Я тебе не скривджу, а тут ти просто пропадеш. Ходімо зі мною.

Обережно тримаючи згорток, Калес попрямував до замку. Там його зустрів справжній переполох: зник сам віконт, дубові ворота навстіж, та ще й важкі алебарди у вартових хтось відібрав і глузливо прихилив до стіни!

Побачивши спокійного Калеса, командир варти важко підбіг до нього:

— У вас усе гаразд, пане?! А то ці нездари проспали все на світі!

— Не хвилюйся, все нормально, — усміхнувся Калес. — Просто прогулявся.

— Ви б обережніше, пане! У наших лісах іноді розбійники шастають...

— Буду обережним, — кивнув Калес. — До речі, як тебе звати, здорованю?

— Вук мене звати, — відповів вартовий і раптом насупився. — А це у вас що?

Із згортка висунулася допитлива мордочка, втупившись у Вука.