Розділ 4. Зовсім не за планом Частина 1.

Калес розплющив очі. Зеленкувате небо й блакитні хмари над головою випромінювали м’яке, заспокійливе світло.

— Красивенько... — прошепотів він, підводячись на лікті.

Він лежав на густій, шовковистій траві біля берега лісового озера, оточеного віковими велетенськими деревами.

— Як ти? — долинув тихий, оксамитовий голос.

— Ой, ну не лякай ти так! — сіпнувся хлопець.

У відповідь пролунав дзвінкий дівочий сміх:

— А ти такий смішний, коли лякаєшся!

Елерія матеріалізувалася просто з повітря, присівши на траву поруч із ним.

— Гарно тут, — промовив Калес, озираючись. — Один із твоїх світів?

— Так, один із моїх, — кивнула дівчина. — Він абсолютно не заселений. Я створила його... взагалі-то для нас.

— Для нас? — здивувався Калес. — Ти це на що натякаєш?

— Та ні на що! — Дівчина лягла поруч і довірливо поклала голову йому на груди. — Може, колись зробимо перерву в нашому звичному існуванні? Побудемо тут удвох... недовго, років п’ятсот-шістсот твоїх, людських.

— Непогана відпустка, — Калес усміхнувся, ніжно погладжуючи її по волоссю. — Проблема в тому, люба, що для такого потрібні справжні почуття. А ти й почуття — поняття не те щоб дуже сумісні.

— Ти злий! — Дівчина жартома вдарила його кулачком у груди. — Вони в мене є! Просто їхня природа інша.

— Гаразд, моя чарівна красуне, оживляй мене, час.

— Зачекай трохи, ми ж так рідко бачимося... Подивися навколо: цей світ ще можна підправити, — сказала Елерія.

— То ти що, серйозно все це кажеш? — здивовано примружився Калес.

— Звісно, серйозно, — Дівчина подивилася йому просто в очі. — Архонти були до тебе й будуть після. І попри твій практично нескінченний термін життя, ти колись усе одно підеш сам. Така ваша природа.

— Ну, я поки нікуди не збираюся, — усміхнувся хлопець.

— Не зараз. Пізніше. Коли ти пізнаєш стільки, що саме існування стане тягарем. Так завжди трапляється, — сумно зітхнула Елерія. — Тож подумай, що тут підправити. Ця реальність крихітна й поки що лише зароджується.

— Я щиро зворушений, — тихо сказав Калес, ніжно цілуючи дівчину в губи й притягуючи до себе. — Але все ж, люба... Дай мені пораду: як поводитися з твоєю сестрою? — попросив він, гладячи дівчину по оголеній спині.

— Тобі не перемогти її силою. Вона така сама, як я, з точно такими самими можливостями.

— І що мені робити? Вона просто приспала час, забрала мою зброю, і я був абсолютно безпорадний!

— Так, вона здібна дівчинка. Дуже здібна, — усміхнулася Елерія. — Перехитри її.

— Перехитрити... Час?! — вигукнув Калес. — Так, перехитрити Час — цікава теорія. Тільки ось як це зробити?

— А я натякну, — хитро примружилася дівчина.

У повітрі між ними виник красивий яскравий метелик. Він часто змахував крильми, ширяючи майже на одному місці в потоці свіжого вітру. Елерія притулилася до Калеса й демонстративно клацнула пальцями.

Метелик миттєво завмер. Просто застиг у повітрі. Зник вітер, перестали ворушитися крони дерев — увесь світ навколо просто вимкнувся й завмер.

— Ти приспала час, — спокійно сказав Калес. — Я теж так можу.

— Дурнику! — засміялася хрономія. — Заснуло все, крім нас із тобою, тому що я торкаюся тебе, а потік, що присипляє, виходить від мене. Тепер розумієш?

— Боги, як усе просто... — з дурнуватою усмішкою видихнув Калес. — Отже, якщо в мене з Аонарою буде прямий фізичний контакт, то вона перетворюється... на звичайну людину?

— Ну, не зовсім на звичайну, — похитала головою дівчина. — Свої фокуси в неї все ще залишаться, звісно. Але все, що вона спробує зробити з часом, тут же відобразиться на її власному фізичному тілі. Тож у тебе є широке поле для діяльності, любий, — чарівно усміхнулася Елерія.

— Дякую тобі. Все, давай, воскрешай мене. Тільки... дай мені хвилин п’ятнадцять після смерті. Нехай наша красуня спокійно втече й відчує себе в повній безпеці.

— Добре, — Дівчина підняла руку, збираючись клацнути пальцями, але Калес в останню мить перехопив її зап’ястя.

— А втім... Давай затримаємося тут ще ненадовго, — сказав він, притягуючи Елерію до себе.

Над обличчям Калеса схилилася брудна, неголена фізіономія. Він чітко відчував, як чіпкі, липкі пальці метушливо нишпорять по його кишенях.

— Бу! — тихо сказав Калес.

Фізіономія разом із її власником відлетіла вбік метрів на три, наче від удару потужним електричним розрядом.

— Ти... ти ж дохлий був?! — почувся переляканий, зірваний вереск із пилюки.

— Був. І це ключове слово на цей момент, — підводячись на ноги, сказав хлопець.

Потягнувшись із хрускотом, він розім’яв затерпле тіло й кілька разів легко підстрибнув на місці.

— Ану давай назад усе, що встиг поцупити! — зажадав він від злодюжки.

— Ти здох, чоловіче! У тебе дірка в голові була! Тож я маю повне право! — хоробро заявив волоцюга, судомно прикриваючи кишеню рукою.

«Так... золото, каміння — усе, гад, вигріб».

Калес зробив крок і на щось наступив. Його зброя лежала акуратною купкою на землі. Не вистачало лише селеріанських клинків.

— Ножі де, волоцюго? — суворо запитав Калес.

— Не брав я! На біса вони мені?! — підводячись на ноги, огризнувся грабіжник, залишаючи на камінні явно мокрий, характерний слід.

— О-о-о, хлопче... Тобі б штани змінити, — зареготав Калес.

— От куплю нові, помиюся й зміню! — відступаючи на крок назад, пробурмотів той.

Калес із нудьгуючим виглядом підняв свій пістолет і спрямував його просто злодюжці в груди:

— Вивертай усе, що вкрав.

— Ну от! — Майже плачучи, промовив злодій, витягуючи цінності. — Тільки шанс з’явився життя налагодити — і все знову в безодню!

Його ще не старе, але порізане глибокими зморшками обличчя виражало щирий, безпросвітний сум.

— Як звати? — запитав Калес, опускаючи зброю.

— Вейлон звати... — пробурмотів злодій, викладаючи на землю сапфіри й золото. — Тобі-то навіщо? Уб’єш же заради забави.