Розділ 2. Рідна реальність

Після ситної вечері Калес задоволено відкинувся на спинку стільця, примружуючись у напівтемряві й спостерігаючи за рівним, тихим полум’ям свічок. Йому подобалося це живе, тремтливе світло, а звичайне електролюмінесцентне освітлення він майже ніколи не вмикав. У теплих відблисках воску кам’яні стіни кухні здавалися не такими холодними й глухими.

«Треба, звісно, щось робити», — сказав він собі вголос.

Калес встав, підійшов до кутка кімнати й рішучим рухом відкинув край щільного плетеного килима. Під ним виявився круглий броньований люк, що тихо клацнув у відповідь на відбиток його долоні.

Калес спустився крутими металевими сходами вниз і клацанням перемикача запалив м’яке біле світло.

Облаштована за останнім словом техніки, зібрана по крихтах із багатьох доступних йому реальностей, ця підземна лабораторія була його особливою, прихованою від сторонніх очей гордістю. Не будучи вченим у традиційному розумінні цього слова, Калес обожнював проводити тут години: ставити тонкі досліди, паяти плати, калібрувати сенсори і, найголовніше, досліджувати саму квантову природу Часу.

Під час рідкісних, майже сакральних зустрічей з Елерією він зміг непомітно добути кілька зразків її волосся та ниток одягу — ну так, про всяк випадок. Подальший глибокий аналіз приніс чимало сюрпризів. Спектрометри й молекулярні сканери показали, що істота, чиє волосся він досліджував, не мала нічого спільного з біологічними видами. Структура матерії була напрочуд дивною, рідкою, важкодоступною для розуміння звичайної фізики. Те саме стосувалося і її туніки. Це була не тканина у звичному розумінні, а радше щільна зовнішня оболонка — інформаційний каркас, витканий із того самого енергетичного субстрату, що й сама «дівчина».

Елерія не надто любила поширюватися про хрономій, їхнє життя та внутрішню будову — якщо до подібних сутностей узагалі можна застосувати такі поняття. Але Калес дбайливо збирав інформацію по крихтах. Мало що може статися.

Пройшовши до дальнього, найтемнішого кутка лабораторії, він узявся за край і з шумом відкинув важкий брезентовий чохол із саркофага — мабуть, найціннішого й найнебезпечнішого артефакту у його будинку.

— Ну, привіт, друже. Давно не бачилися, — тихо промовив Калес, погладивши матову композитну панель.

Провівши рукою по сенсорах, він активував систему й запустив повний цикл самодіагностики. Саркофаг озвався низьким гудінням і м’якою пульсацією синіх індикаторів.

Історія цієї речі була довгою. Дуже давно, мандруючи віддаленими реальностями, Калес здійснив посадку на пустельній, випаленій радіацією планеті й натрапив на остов розбитого корабля раси Селеріан. Із усього екіпажу живими залишалися лише дві особини — масивні, схожі на прямоходячих прямолінійних їжаків істоти, застиглі в глибокому стазисі.

Калес зміг реанімувати вкрай войовничих і непривітних чужинців, які, щойно прийшовши до тями, одразу ж спробували його вбити. Лише якимось дивом і завдяки швидкодії слабенького універсального перекладача йому вдалося переконати інопланетян, що він не ворог. Полагодивши їхній аварійний маяк і постійно озираючись на недовірливо сопучих «їжаків», він залишив їм майже весь свій запас чистої води й полетів.

Через кілька років доля знову привела його в ті краї. Розбитий корабель усе так само лежав у дюнах, занесений піском, але всередині на Калеса чекав сюрприз. Порожні контейнери з-під води були вщерть заповнені різноманітною селеріанською зброєю — так дика, але горда раса висловила йому свою вдячність, залишивши коротке послання на металевій пластині.

Але найбільше Калеса привабили їхні стазисні камери. З величезними труднощами демонтувавши громіздкі блоки, він перевіз їх до своєї лабораторії й із двох напівзруйнованих установок зібрав один ідеальний робочий зразок.

Провівши серію випробувань, Калес виявив дивовижну річ: технологія Селеріан занурювала біологічний організм не в тривалий сон, а в стан штучної клінічної смерті, повністю консервуючи всі метаболічні процеси.

Для Калеса це стало порятунком. Тепер йому не потрібно було насправді помирати для зустрічі з Елерією. Достатньо було просто лягти в саркофаг, встановити на таймері потрібний час воскресіння й запустити процедуру.

Хоча, судячи з усього, у суворих Селеріан ця складна процедура явно не призначалася для слабаків: жодних знеболювальних чи м’якого виходу з наркозу передбачено не було. Воскрес — і крутися як хочеш.

«Добре, що я Синоду не проговорився, що саркофаг мене воскрешає, а не чари Елерії, — гмикнув своїм думкам Калес, переглядаючи зелені рядки діагностики на моніторі. — А то б ці бюрократи засилали мене у відрядження на той світ».

— Ну що ж, час трохи померти, — пробурмотів він.

Скинувши одяг, Калес ліг на жорстке анатомічне ложе й заплющив очі. Кришка саркофага плавно опустилася.

Перехід у стазис, як завжди, був жорстким і болісним. Серце стиснулося в крижану грудку, легені обпалило холодом, перед очима спалахнув сліпучий білий спалах — і фізичне тіло завмерло.

А наступної миті його свідомість уже стояла посеред нескінченної темної порожнечі.

— Так, згадуємо, згадуємо… — повторював Калес, заплющивши очі й вибудовуючи в думках потрібну декорацію.

За кілька секунд навколо нього матеріалізувалася простора, залита сонцем тераса з панорамним видом на блакитне море. Свіжий, солонуватий вітер приємно торкнувся його шкіри. Взявши з м’якого крісла легкий лляний халат, Калес накинув його на плечі й налив собі темно-рубінового вина з прозорої ажурної пляшки.

Елерія з’явилася без ефектів: вона просто розсунула руками намальовану його уявою тканину реальності й, переступивши через невидимий поріг, опинилася поруч.

— Привіт, Калесе, — усміхнулася вона. — Я рада, що ти так швидко відгукнувся. Жахливо не люблю спілкуватися з вашим Синодом.

— Вітаю, Елеріє.

Калес ступив назустріч і традиційно торкнувся губами тонких пальців дівчини. Вона дуже любила цей старий людський жест і щоразу чарівно ніяковіла.