Музика, як стан душі

   Багато знято фільмів, написано книг про музикантів – солістів. Ми бачимо, як піаніст сидить за роялем та віртуозно виграє усі пасажі, виводить мелодії, які зачаровують наші серця та полонять розум на якийсь час. Однак придивіться до кадру на екрані? Хто там сидить позаду? За солістом, за диригентом? Звідки лунає уся величезна музична фактура? М’яка основа для віртуоза – оркестр! Та чи знаєте ви на скільки важливі ці «люди в чорному» позаду головного музиканта? Ось про них я і спробую вам розповісти.

   Особисто моє знайомство з музикою почалось в далекому дитинстві, коли я перемикаючи канали по телевізору побачила, як величезна група людей грають на різних інструментах разом і ці звуки забрали усю мою дитячу увагу (що саме тоді грав оркестр я, на жаль, не згадаю, хіба точно можу сказати, що то була якась симфонія) і тоді я показала маленьким пальчиком в екран і сказала: «хочу бути там». Тож, через приблизно двадцять років важких репетицій, невдач, сліз, безсонних ночей, музичної школи, музичного училища, консерваторії я нарешті там, в групі «людей в чорному» і вже хтось інший дивиться на нас з екрана свого гаджета.

   Колись давно я вибрала оркестр не для того, аби допомагати солістам з їх концертами, а саме через твори написані лише для оркестру. Наприклад: симфонії чи сюїти, де сам оркестр, за допомогою диригента, стає провідником між композитором і глядачем. Тобто коли ви читаєте книгу – ви бачите найкращі думки письменника, а коли слухаєте оркестр – ви чуєте душу композитора.

   Окрім того, що оркестранти повинні бути такими ж віртуозними, як соліст, вони мають бути одним цілим, єдиним, що огортає солістів своїм звучанням. Вони зобов’язані допомагати солістам, інколи направляти їх, та уважно слухати аби у будь – який момент бути готовими підставити своє плече. Між оркестрантами існує тонкий зв’язок, який передається один від одного через погляд, рух корпусу, легкий кивок голови, дихання. Всі вони є окремими індивідами, окремими світами, як і всі люди, однак коли оркестрант сідає на своє робоче місце він перестає говорити «я», у нього одразу з’являється «ми». Оркестр – це не звичайний колектив, коли тобі хочеться побути самому ти ідеш до кабінету і мовчки робиш свою роботу, не зважаючи на інших. В нашій, музичній реальності так бути не може. У разі, якщо одному члену команди нашого «корабля» не добре, не комфортно, чи виникають якісь життєві проблеми, які займають усі думки – це можуть відчувати і музиканти поряд. Думаєте, що так бути не може? Що я перебільшую? Тоді дозвольте навести приклад з життя, а ви вже самі вирішите вірити мені чи ні.

   Одного разу, коли я зі своїм оркестром INSO – Lviv їздила на гастролі до Польщі декілька років тому, сталась цікава історія. Я тоді не так давно почала із ними працювати і ці гастролі були для мене новими. Не зважаючи на підготовчий процес до концерту, репетиції, вивчення партій, сам концерт був із «родзинкою» для мене і публіки. Тож, під час виконання одного з номерів концерту, я починаю помічати дивні погляди своїх колег з посмішкою.  Однак чітко розумію, що все йде по плану, як має бути, бо у разі, скажімо так, форс – мажорної ситуації «сигнали» були б інші, отже все добре, то що за погляди? І в якийсь момент бачу, що половина оркестру, там де я сиджу, трішки нахиляється в сторони. Звичайно, відчуваючи, що щось зараз буде, роблю те саме… і в той момент повз мене пролітають барабанні палички соліста ударника, який сидів у мене за спиною.

   Як ви думаєте про що ця історія? Про веселі номери в концертах? Про емоційного ударника? Ну, з якоїсь сторони так, і про це також, але насамперед це історія про те, що оркестр –  це злагоджений організм, де ти або довіряєш один одному… ну або в тебе прилітають барабанні палички.

   І ще трішки про самі гастролі. Час їх може бути різним. Ми можемо поїхати кудись лише на один концерт, або ж на 20. Що таке їхати кудись на двадцять концертів? Спочатку ти відчуваєш нові відчуття, цікавість, запал від нової програми, яку виконуєш, енергія, що невтомно вирує в тобі і знаходить вихід на сцені. Потім приходить невелика втома від щоденних концертів (так, на гастролях концерти відбуваються щодня), у нас, дівчат, шкіра втомлюється від щоденного вечірнього макіяжу, а волосся від зачісок. Наступним етапом йде такий діалог в автобусі (оскільки концерти даються в різних містах, оркестр пересувається між ними автобусом) :

- А в яке місто ми їдемо? – питає хтось з оркестрантів сонним голосом.

- Роттердам – відповідають йому не менш сонно.

- А хіба ми там не вчора були?

- Ні, вчора був Амстердам

- Ну нехай так.

І щовечора в новому місті до нас приходять нові люди, які бажають бачити запал, енергію, чарівну атмосферу навколо, не знаючи, що їх місто для нас вже 16те в списку. І ми щовечора знаходимо енергію в собі і віддаємо глядачам. Що нас тримає на ногах так довго? І як віддавати те, що здавалось вже зовсім зникає? І в відповіді на це питання ховається увесь сенс, чому ми це робимо. Ця відповідь – самі глядачі! Їх щасливі очі, бурхливі оплески, які наче грім розносяться по усіх залах світу, їх викрики: «Браво!». Тому зараз так важко в карантинних умовах. Ми, як ті квіточки, що в’януть в сухій землі. Нам бракує води та повітря у вигляди живих слухачів на концерті. Нам бракує ваших оплесків.

   Висновок маю такий: оркестр – потужний, єдиний організм, що рухає культуру вперед та розвиває її, однак живиш його – ти, дорогий глядач!