1 Розділ - Порятунок

   Знаєш, я тоді цілий день лежала на підлозі й не знала… Що далі? Що мені робити? Якби я зробила запис у своєму електронному щоденнику, це було би сто двадцять перше письмове нагадування про суїцид. Та якось не було сил дістати ті леза. Можливо, я просто боягузка, але така вже була моя доля: пережити це все. Гадки не мала де мій телефон, та й дзвонити було нікому, я й далі лежала на підлозі.

   Холодний душ. Гидкі мерзотні мурашки покривають усю шкіру. Гарячої води, як завжди, не було. Одягнувши довгу бордову сукню, вибігла на репетицію. На жаль чи на щастя, я піаністка в місцевому театрі. Багато хорошого не варто від мене очікувати, партія в симфонічному оркестрі, це єдине, чого змогла досягти у свої сімнадцять. Мати теж колись тут працювала, але не довго: цієї весни її не стало, тому її місце віддали мені, мабуть, з жалю. Працювати й вчитися було нереально, мене мало не вигнали через гастролі – це тобі не просто безкінечні пропуски, тому я обрала роботу. Батька я не знала й не бажаю знати, а більше я нікого не маю…І не треба.

   Осінь, як завжди, вирядила природу зі смаком. Я ніколи б не стала її описувати, за мене це вже давно зробили тисячі талановитих письменників і поетів. Лунає головний маятник міста, дев’ята ранку, варто прискоритись.

- Софа, давай швидко сідай! Олег Сергійович вже лаявся на твою пунктуальність!

- І Вам доброго ранку, Олено Аркадіївно, - мовила я собі під ніс, і, діставши партитуру, почала гортати свою партію.

Добре відчувала твій погляд, який минулого разу пропалив мені всю щоку. Повернутися мені не вистачило сміливості, а потім прийшов наш «бос» і ми почали репетицію. Наш диригент - гарна людина, але іноді вся зала його ненавидить.

- Софіє, ти взагалі слідкуєш за моєю рукою? Тут крещендо! Вікторе, пам’ятай про штрих, віолі, важко граєте. Будь ласка, ще раз з четвертої цифри.

Ох, якби не його діти, давно б в живих не було цього чоловіка. Повіки протестом не хотіли підійматися, дарма я не випила…Кави.

- Знову тягнете перший такт! Макс, шоста цифра!

Макс, коли вже я забуду про тебе і вигребу цей шмат симфонії?  Чого тобі ще треба? Забирай усе. Як хочеться лаятись, але це ж буде вкрай не доречно?

Перша година екзекуції, друга, п’ята… Він взагалі знає щось про перерву?

- Які гарні тріолі ви зіграти! Приємно чути! На сьогодні ви вільні. Дякую, усім гарного дня, зустрічаємося завтра знову о дев’ятій.

У пошуках якихось грошей, я відчула чиєсь важке дихання за своєю спиною та обернулась.

- Сонь, ми можемо поговорити?

- Макс, ти справді думаєш, що я хочу тебе вислухати?

Ми поспіхом вийшли з театру.

- Розумієш, у мене є дівчина, і я б не хотів, щоб до неї дійшли чутки про нас через той раз… Репутацію теж псувати не хочеться. Сподіваюся все між нами, і ти нікому не розповідала?

-  Ахаха, ти хіба не бачив репортаж на п’ятому каналі та білборди по всьому місту? Я повинна була докласти все журналістам!

- Я взагалі-то серйозно.

- Хм..Як тоді?

- Мені справді прикро, я не хочу закінчувати наше спілкування на поганій ноті й лиш прошу тебе, тримай язик за зубами, добре? - Його лице різко заповнила червона фарба й він додав:

- Будь ласка, залишімося друзями.

- Ну якщо «будь ласка»…

- Ти сонце, дякую! Макс взяв мою руку у свої долоні й, поцілувавши, побіг.

І навіщо своїми жестами жбурляти в мене безпідставну надію? «Ну ти й утнула, Соню!», - сказала я собі й пошкандибала до недорогого ресторанчика, не дарма ж я так працювала. Поки думаю над замовленням, трохи проясню: Максиму Анатолійовичу двадцять чотири, він досить хороший віолончеліст, але після того, як ми мало не переспали, він просто Макс, якого я знати не хочу. Брехуха! Ще й як хочу. Якось так.

- Капризе, будь ласка, і бокал «Феррарі Роуз».

- Так, ще щось? - Поки все.

- Перепрошую, Вам вже є вісімнадцять? – Офіціант недовірливо зиркнув на мене.

- Звичайно, а скільки Ви мені дасте? – Я спробувала максимально розрядити напруженість ситуації.

- У Вас є з собою якийсь документ?

- Здається, має бути… - Я невпевнено починаю ритися в сумочці.

- Все добре, вона зі мною. – Чоловік у короткому пальті поплескав офіціанта по спині, і той зник з тераси.

- ОЛЕГ СЕРГІЙОВИЧ!?