Довгий шлях додому

 - Праворуч!

Льюенар відмахнувся ножем від мерця, що намагався зайти з флангу, випалив з пістоля в іншого, що насідав спереду, відкинув розряджену зброю та вихопив лівою рукою другий ніж.

 - Тролл таки юдр олл! - Гельмут, орудуючи однією рукою мечем, а іншою - шестопером, оскаженіло відбивався від кількох зомбі, що намагались його оточити. - Ми ж того разу зачистили цей клятий цвинтар, звідки їх тут знову стільки?

Він зробив кілька широких замахів, відтісняючи ворогів, і, кинувши шестопер на землю, став швидко перезаряджати револьвер.

 - Фрау Іріель, чи не будете такі ласкаві нам допомогти?

 - Зачекайте, сер Гельмут, - почувся мелодійний голос позаду. - Жінці треба трохи часу, аби підготуватись до такого серйозного кроку. Зараз, ще трошки, ще… Пригніться!

 - На землю! - гаркнув орк, падаючи сам та даючи підніжку учневі.

Хвиля зеленого сяйва пройшла над ними, спопеляючи ходячих небіжчиків.

Північний храм Одіна. Два тижні тому.

 - Нам час вирушати додому, отче, - Гельмут одночасно робив три справи - говорив, жував курячу ніжку та запивав її вином. - Наші справи тут завершені… А вдома справ ще вистачає. Нечисть сама себе не вполює.

 - Що ж, - Ульрік зітхнув, - ваші вміння нам тут би, звісно, не завадили… але воля ваша. Ми дамо вам припасів в дорогу, і навіть дозволимо скористатись нашим арсеналом, щоб поповнити запаси зброї та набоїв. Але за однієї умови… Брат Озрік вирушить з вами.

 - Брат Озрік - це я, - коротко промовив субтильний чорнобородий гном, що сусідив з ними за столом.

 - Хочете відновити присутність Всеотця на проклятих землях? - зацікавлено спитала Іріель.

 - Ви надзвичайно здогадливі, міледі, - чемно кивнув головою настоятель. - Ми вже давно думали про експедицію на південь. Але, по-перше, не були певні, чи там взагалі хтось вижив. А по-друге… Ченці самі через ліс не пройдуть. А храмова варта… хлопці вміють воювати, але в них трохи не ті навички, що потрібні для походу крізь опоганені землі. Ви ж  - мисливці… І змогли дістатись сюди. А тепер на вашому боці ще й одна з найсильніших, можливо, у світі чарівниць. Ви зможете пройти цей шлях і провести брата Озріка з собою. Там він закладе і освятить новий храм - все необхідне для ритуалу в нього буде, знайде вірних послідовників… Головне почати. А там, милістю Одіна, може й поборемо врешті-решт Скверну.

 - Добре, отче, - орк ляснув долонею по столі. - Після того, що ви для нас зробили… Негоже буде вам відмовляти.

І загін, що тепер збільшився до чотирьох осіб, вирушив у зворотній шлях.

От тільки біда - всього-то їх було четверо, а от тямущих бійців (якщо вже рахувати Льюенара, бодай з натяжкою, за такого) - як і раніше, двоє.

Брат Озрік, як будь-який гном, а тим паче - слуга Одіна, звісно, не був беззахисним. Він був навчений битися, мав при собі сокиру, пару пістолів та гарний запас набоїв. Але одна справа - обороняти храмовий комплекс від нечисті, і зовсім інша - битися в полі. А закликати до сили Всеотця, перебуваючи далеко від храму, він не міг. Тож мисливцям доводилось постійно його прикривати, і по можливості не пускати вперед.

Як і Іріель. Ельфійка дійсно мала неабиякий хист до магії, і це дуже допомагало, в тому числі і в бою. Але на створення заклинань був потрібен час. Той випадок, одразу після пробудження, був винятком - за десятиліття, проведені між життям та смертю, в її аурі накопичився грандіозний запас сили, яку можна було використати навіть без оформленого за всіма правилами плетіння.

Як наслідок, сутички з нечистю тепер займали більше часу - Гельмуту та його учню доводилось не лише захищати себе, а й наглядати за супутниками.

Додатковий час також віднімали заняття, що їх Іріель проводила з Льюенаром на привалах. Так, ельфійка зуміла розгледіти в аурі свого непутящого онука най слабеньке, але джерело магії. І вирішила, що ці здібності треба розвивати, поки ще можна. Чому сам майбутній чарівник був, відверто кажучи, не радий, але відмовитися можливості не мав.

Гельмуту ця ідея в цілому була до душі - якщо, на додачу до своїх поки що не сильно видатних бойових навичок ельфеня отримає можливість худо-бідно чаклувати, то вже буде щось представляти з себе. Не подобалось йому, що ці магічні виправи затримували їх просування вперед. Ну а заодно й те, що тепер учень не допомагав йому з розбиттям табору і супутніми господарчими клопотами. Добре хоч Озрік мав прямі руки і не цурався ніякої роботи.

Діставшись цвинтаря, що був зачищений ними дорогою сюди, мандрівники неабияк здивувалися - старе кладовище знову кишіло мерцями, причому їх було як би не більше, ніж минулого разу. Чи то не всі тоді повстали, чи нові позбрідались з округи…

 - Все, привал, - пробурчав Гельмут, встаючи та обтрушуючи одяг. - Далі болото, і до темноти ми його перейти вже не встигаємо.

 - Вчителю, ви хочете ночувати прямо тут? - здивувався Льюенар. - На цвинтарі?

 - Ну а що? - запитально подивився на нього орк. - Маєш ще якісь варіанти? Ні? ну от і все. Врешті-решт, неспокійників ми перебили, тому прямо зараз нам ніщо не загрожує. Розчистимо місце, поставимо обережні кола… Ви ж не відмовите нам в такій дрібниці, фрау?

 - Що, звісно ж ні, - мило посміхнулась Іріель. - Заодно Лью подивиться, як я створюю захисні плетіння, йому буде корисно. А ввечері - закріпимо теорію, і заодно повторимо накреслення об’ємних знаків.

 - Ну бабууусю! - жалібно протягнув Льюенар.

 - Не “бабуськай” мені тут! Я з тебе зроблю гідного представника нашого роду…

 - Нічого. Милістю Одіна, переживемо навіть ночівлю в проклятому місці, - промовив Озрік, скидаючи наплічник на землю.

 - Воно-то так, - погодився мисливець. - Але, як то кажуть, на Одіна сподівайся, а сам гав не лови. Тому будемо по черзі стояти на чатах. А то потім прокинешся, а в тебе півсраки хтось від’їв.