Воскресіння варте доброї бійки

 - Слава Одіну! - Гельмут підняв перед собою порожні долоні, показуючи, що не має ворожих намірів. - Я Гельмут фон О’Храр, мисливець з Віглоу. Це мій учень Льюенар.

 - Навіки слава, - один з гномів (очевидно, командир - на це вказувала руна Альгіз на нагруднику) зробив крок уперед, продовжуючи тримати зброю напоготові. - Далекувато ти забрався, мисливець. Ми вже думали, на півдні давно нікого не лишилось, аж тут з’являєтесь ви, озброєні до зубів, з якимось незрозумілим мішком. Підозрілі ви якісь.

 - Друже, ти, певно, не розчув моєї першої фрази. Нечисть не може ані вимовити ім’я Всеотця, ані воздати йому шану.

 - Те, що ти не нечисть, - резонно зауважив гном, - ще не означає, що в тебе добрі наміри.

 - Ти серйозно вважаєш, - криво посміхнувся орк, - що ми йшли сюди сотні миль, ризикуючи власними дупами на кожному кроці, аби напасти на бійців храмової варти?

Його останні слова явно не припали співрозмовнику до душі.

 - Звідки ти знаєш, хто ми такі? - тепер дуло рушниці дивилось прямо в обличчя Гельмуту.

 - А звідти, - подав голов Льюенар, що досі мовчав, - що в манускриптах зберігся опис вашого екіпірування та обладунків. І про храм там теж написано, і про те, хто в ньому служить. Який ще загін озброєних гномів можна було б зустріти в цих місцях?

 - Ти диви, яке розумне ельфеня, - пробурчав командир вартових. І продовжив, демонструючи вроджену упертість своєї раси:

 - Це доводить лише те, що ви знали, куди йдете, і готувалися. Зброю на землю і показуйте, що в мішку. А там подумаємо, що з вами далі робити…

 - Тродіне, досить, - з-за дерева за спинами воїнів вийшов ще один гном, одягнений в білий плащ з капюшоном. - Вони нам не вороги.

 - Отче, я ж просив лишатися в безпечному місці, доки ми не розберемося! Звідки вам знати, що вони не…

 - Всеотець послав мені видіння два дні тому. Прихід цих двох було передбачено. Мені лиш треба було на власні очі переконатися, що це саме вони…

 - Добре, - буркнув Тродін, знімаючи палець з гачка. - Опустити зброю.

 - Пробачте мені нестриманість наших воїнів, - гном в білому підійшов ближче, простягнувши руку для привітання. - Я Ульрік, милістю Всеотця настоятель тутешнього храму. Ходімо, не будемо втрачати час.

* * *

Ульрік, Тродін та Гельмут з його учнем сиділи в храмовій їдальні. Окрім них були присутні кілька ченців та воїни з храмової варти.

 - Стосовно вашого прохання… - настоятель задумливо постукував пальцями по дерев’яній поверхні стола. - Провести ритуал можливо. В мене є всі необхідні записи, я проінструктую братів, і вони все зроблять як годиться…

 - Але, як я рожумію, є ожне “але”, - промовив орк, не відриваючись від надзвичайно важливої справи - поїдання свинячого реберця в медовому соусі.

 - Завжди є “але”, мій зубастий друже, - посміхнувся жрець. - Милістю Одіна, захист храму досі тримається. Це і допомогло нам вижити, коли все тільки починалось. Сильну нечисть ми поступово перебили, а дрібніша сюди не потикається - не по зубах ми їй. Але ритуал воскресіння неодмінно приверне увагу всієї навколишньої погані на відстані кількох десятків миль. Буде гаряче…

 - Просто чудово, - Тродін відпив великий ковток пива і стукнув дерев’яним кухлем по столу. - Не було біди - так ви приперлись…

 - Ну що ж… тоді вам вирішувати, герр настоятель, - Гельмут відклав м’ясо вбік. - Ми, звичайно, здолали довгий та нелегкий шлях - але я не хочу, щоб наша затія призвела до зайвих смертей.

 - Я не відмовляюсь, мисливцю, - Ульрік підняв руку в заспокійливому жесті. - Звичайно, буде важко. Але, по-перше, Всеотець не просто так послав мені видіння перед вашим прибуттям. А по-друге - якщо ви не брешете (а ви не брешете, я такі речі відчуваю), то ця Іріель ще до приходу Скверни була вельми вправною чарівницею. Як тобі відомо, всі більш-менш тямущі маги тоді загинули, а їхні знання було втрачено. Ті, хто вижив і зміг щось передати нащадкам - на рівні максимум сільської відьми-самоучки. Тож її повернення може багато чого змінити в нашому світі…

 - Чудово, - клацнув кігтями орк. - То який план?

 - Кілька братів по вірі, проінструктованих мною, підготують все необхідне в ритуальних покоях. Тродін і його бійці займуть оборону на стінах. Я з кількома ченцями приєднаюсь до них.

 - Отче, ви не маєте так ризикувати! - запротестував вартовий.

 - Не сперечайся. Чесної сталі та свинцю буде замало, щоб відбити цю атаку. А я ще дещо можу, та і браття мої не пальцем роблені… 

 - Дідько… ну й нехай так! - Тродін стукнув кулаком по відкритій долоні. - Може воно й  на краще - мої хлопці вже застоялись без доброї бійки. Ти з нами, мисливець?

 - Навіть не сподівайся відмовити мене! - Гельмут зловісно оскалився. - Сподіваюсь, у вас в арсеналі знайдуться набої до моєї зброї?

 - І болти для арбалета - тихо промовив Льюенар.

 - А от дзуськи тобі! - орк скрутив неабияку дулю з пазурастих пальців і тицьнув її учневі під ніс. - Ти лишишся в ритуальних покоях, забезпечиш охорону на випадок, якщо якась тварюка раптом прорветься всередину. Не перебивай! Хто перед виходом обіцяв мене в усьому слухатися?

 - Добре, вчителю…

* * *

 - Дай мені кілька секунд!

 - Давай… швидше… отче! - Гельмут, тримаючи в одній руці меч, а в іншій - шестопер, відбивався від двох здоровенних вурдалаків. - Вони дуже настирні, мабуть, ми їм чимось сподобались.

 - Іменем Одіна, Отця Богів, Творця Серединного світу та всього сущого - ЗГИНЬ, НЕЧИСТЬ! - Ульрік викинув обидві руки вперед, і хвиля білого полум’я змела обох тварюк, на очах випалюючи їхню плоть.

 - Ух… - мисливець кинув шестопер, зірвав з пояса та випив одним ковтком останній флакон “кровоспину”, знов підібрав зброю. - Сподіваюсь, ці були останні.

 - Не думаю, друже мій, - Ульрік показав пальцем в бік головного входу. - Подивись туди.