Тіні (не)забутих предків

Лісовий вовкун, отримавши арбалетним болтом в лоб, відлетів назад і розпластався на землі. Тварюку це, втім, не зупинило і вона спробувала було підвестися та атакувати знову, але Гельмут не дав їй шансу - підскочивши, він блискавичним ударом меча відтяв породженню Скверни голову.

 - Казав же тобі, в шию треба цілити, - пробурчав він. - В них занадто міцний череп, а мозок занадто маленький, щоб вістря болта дістало до нього.

 - Пробачте, вчителю, - зніяковіло промовив Льюенар, намагаючись звести розряджений арбалет. - Я просто злякався.

 - Злякався він… Як був дурком, так і лишився. І чого я тільки погодився йти з тобою аж сюди? Заряджай швидше і ходімо. Он вже узлісся, храм має бути десь недалеко. Може, нам там пожерти дадуть… Наші припаси вже плачуть гіркими слізьми.

Мисливець та його учень рушили, оминаючи тіла вовкунів, зграя яких намагалась повечеряти ними майже під кінець їхнього довгого та вельми небезпечного шляху. Але Гельмут та його вихованець, що за останні кілька місяців значно краще опанував ремесло полювання на монстрів (але, на думку вчителя, все ще недостатньо), виявились хижакам не по зубах.

Що ж вони робили в дрімучих хащах так далеко від рідного поселення та про який, власне, храм йде мова?

… Гельмут проклинав той день, коли йому спало на думку розповісти учневі про випадок в Кронхеймі. Про родину замовників, які згодом виявилися висококласною ілюзією, про привид ельфійки, яка згодом виявилась рідною бабусею непутящого ельфа-четвертинки, про бій з пожирачем і, власне, про те, що тіло вищезгаданої ельфійки збереглося цілим та неушкодженим в одному з споруджених монстром коконів.

Льюенар спочатку довго перетравлював розповідь вчителя, а потім… Невідомо, де і як він роздобув стару обшарпану книгу з описом деяких майже забутих божественних ритуалів - але, як виявилось, існував спосіб повернути розумну істоту до життя, якщо її життєво важливі органи вціліли, а дух ще не покинув межі Серединного світу.

В даному випадку тіло було абсолютно цілим, а душа найближчим часом  навіть не планувала вирушати до потойбіччя. І юний мисливець захопився ідеєю повернути бабусю до життя.

Провести ритуал могли жерці Одіна в одному з його храмів. Більшість святинь самого Всеотця та інших асів були зруйновані в перші дні після приходу Скверни - нечисть обирала їх найпершою ціллю для нападу. Але зі старих манускриптів та спогадів найстаріших жителів Віглоу було відомо про один храм, що цілком міг вціліти. Він знаходився на північ від Кронхейма, був досить укріпленим, а служителями там були виключно гноми (їхня раса була найбільш ревною паствою Одноокого).

Все б добре, але був один нюанс: аби дістатися туди, потрібно було спочатку обійти Кронхейм (але то таке), а потім пройти кількасот миль непролазними хащами. Стара дорога, що колись з’єднувала нинішнє Місто Небіжчиків з передгір’ями, встигла наглухо зарости, і нею вже з кількадесят років не ступала нога розумного. Лиш тому самому Одіну відомо, що там могло завестись за цей час.

Вислухавши учня, Гельмут порадив тому не клеїти дурня, а краще зосередитись на тренуваннях. В іншому разі, пообіцяв дати йому бамбулєй і зачинити в будинку, доки вся дур з голови не вивітриться. При потребі - зв’язати.

Але Льюенар, який до цього беззаперечно слухався вчителя і часом його побоювався, раптом став у позу. Він заявив, що для нього це справа честі та обов’язок перед предками, що коли орк його замкне - він все одно втече та відправиться в дорогу самотужки, і взагалі, слід задуматись, чи потрібен йому такий вчитель, що відмовляє у допомозі в настільки благословенній справі.

Мисливець здивовано подивився на раптово знахабніле ельфеня, почухав голову, подумав… І пообіцяв, власне, подумати. Думав довго, щонайменше тиждень, зачинившись в кімнаті з баклагою гівняного пива та рукописами з описом ритуалу та місцезнаходження храму (їх він відібрав у непутящого учня). І, врешті-решт, вирішив - чому б і не спробувати?

По-перше, як він зрозумів, Іріель за життя була не останньою чарівницею, якщо зуміла обвести його, досвідченого мисливця, довкола пальця, змусивши повестись на фальшиве замовлення і забрести майже в самий центр Міста Небіжчиків. А отже, будучи живою, вона могла стати в нагоді.

По-друге, втрачати учня, хоч і злегка дурнуватого, не хотілось. За проведений разом час Гельмут вже звик до нього та зміг розгледіти в ельфеняті який-не який потенціал. А відмов він йому зараз - і учня в нього абсолютно точно більше не буде.

По-третє, за своє життя, сповнене одноманітною роботою в стилі “піди - вбий - отримай гроші” орк встиг неабияк занудьгувати. Останнім, що не вкладалося в цю рутину, був випадок з Містом Небіжчиків та “несправжнім” замовленням. І виконання плану, запропонованого Льюенаром, могло допомогти старому мисливцю збодритися та трохи урізноманітнити життя.

Ну а по-четверте… Гельмут відчував - і це було трохи дивно - що погодитись на цю авантюру буде правильним рішенням. Щось неначе підштовхувало зробити саме так. Він було почав підозрювати, що це витівки Іріель, але відкинув цю думку - ельфійка цілком могла б з’явитись у своїй примарній формі і просто поговорити з ним.

* * *

Перш ніж вирушати в дорогу, варто було як слід підготуватись. І почав Гельмут з того, що кілька тижнів посилено ганяв свого учня - як на тренувальному майданчику, так і в справжніх полюваннях околицями Віглоу. Давно не знала навколишня нечисть такого геноциду… Хоча довкола поселення її особливо багато і не було - сам Гельмут та інші мисливці недарма їли свій хліб.

Десь в самій глибині душі він сподівався, що все це вправить Льюенару мізки і він відмовиться від свого небезпечного задуму. Не відмовився.

Слід також було купити припасів в дорогу та краще озброїтися.