Замовлення виконано, пані привид!

Вечоріло.

Гельмут мимоволі прискорив крок. Він аж ніяк не боявся ночувати в лісі, навіть у давно й міцно обжитих нечистю краях - зрештою, він уже не одного представника цієї нечисті відправив у Хель. Але й на рожен не ліз, якщо можна було уникнути непотрібного ризику. Як то кажуть, хороброму, але розважливому - і Один в поміч, а дурні та берсерки - самі по собі. Берсерків серед мисливців не було - не те коло завдань. Дурнів не було і поготів.

А потім, у цих місцях справді слід поберегтися. Місто Небіжчиків поряд, та й узагалі… Щось у нинішньому замовленні наводило Гельмута на дивні думки. Ні, заполошний характер листа тривоги в нього не викликав - ці хуторяни власної тіні бояться, пересічну цвинтарну нежить запросто з тисячолітнім вампіром сплутають, тож справа не в цьому. Але все-таки… Відчувалось в повітрі щось таке. Недобре. З душком.

Зусиллям волі відігнавши погані думки, мисливець озирнувся, торкнувся рукояті обріза, що стирчав з-за спини, провів кігтями по піхвах, що висіли на поясі, і кобурі з важким десятизарядним "бальдром". Дотик до вірної зброї допоміг Гельмуту повернути добрий настрій, і він продовжив шлях.

Сонячний диск встиг наполовину сховатися за верхівками дерев, коли він вийшов до хутора.

Місцевим стало розуму оселитися майже під самим Кронхеймом (від свого наставника Гельмут дізнався, як називалося Місто Небіжчиків до Скверни) - принаймні, верхівки міських веж вдалині виразно виднілися. Орк вкотре здивувався таланту деяких представників роду людського - забратися в саму дупу світу, а потім вирішувати супутні проблеми. Адже добре відомо, що старі міста - найперший розсадник будь-якої погані, по них у пору Скверни припав головний удар. І ні, все одно лізуть... Існує, правда, мізерний шанс, що у ось цих ще предки тут жили. Жили, і досі їх ніхто не зжер, хе-хе.

Пригадавши наведений у листі опис, Гельмут знайшов потрібний йому будинок і тричі постукав у двері складеними кігтями.

 - Хай дарує Один захист цьому будинку, - він підняв капелюх, дивлячись зверху вниз на товстуна з червоним лицем, що відчинив двері. - Бруно Швейгере, я так розумію?

Бруно Швейгер глянув знизу вгору на гостя - зеленого та ікластого - і, збліднувши з лиця, зачинив двері.

 - Герр Бруно! - докірливо промовив Гельмут. - Невже ви не почули моєї першої фрази? Нечисть не може вголос згадати ім'я Всеотця, а отже, я до її числа належати не можу. А якщо це у вас говорять расові забобони, то повірте мені - вони в наш час ще більш шкідливі, ніж раніше... Соромтеся!

 - Вибачте, герр мисливець, - зніяковіло пробурмотів товстун, знову відмикаючи двері. - Ми тут за останні дні всі вже засмикалися... Проходьте. Як накажете вас називати?

 - Гельмут фон О'храр з Віглоу, до ваших послуг, - відповів орк, кидаючи плаща на лаву і вішаючи капелюх на гак. - Ходімо, розкажете детальніше, що у вас скоїлося…

"І пожерти було б непогано" - подумав мисливець, вловивши аромат гарячої їжі, що доносився з дому, і прислухаючись до вимогливого побуркування власного шлунка.

***

За вікном сутеніло. Дружина Бруно - така ж пампушка, як і її благовірний - снувала навколо столу, підливаючи в тарілки гарячий борщ.

 - Власне, що вам розповідати, герр мисливець… - тихо сказав Бруно, який майже не торкався своєї порції. – Син у нас зник. Третього дня ось пішов.

 - Умгум, - погодився Гельмут, одним махом розправляючись з курячою ніжкою. - Про це я вже у вашому листі прочитав. Ви мені краще скажіть, куди він вирушив... Або принаймні куди збирався.

 - Ех… - скрушно зітхнув Бруно. - Та в місто він подався, герр мисливець.

"Ну і кретин", - подумки похитав головою Гельмут. Все-таки доведеться йти в Місто Небіжчиків... А він до останнього сподівався, що не доведеться туди лізти.

 - Ви ж їх знаєте, молодь цю, - продовжував тим часом хуторянин. - У місті, каже, багато старих речей, нині таких не роблять... У господарстві знадобиться, а ні - так у селищі продати можна... Ще, виходить, і в селище потім намилився, герой. Мало я його шмагав в дитинстві.

"Двічі кретин" - остаточно переконався Гельмут. Будь-які речі, які можна було знайти у старих містах, несли на собі печатку Скверни. Не маючи при собі оберегу, небезпечно було навіть брати їх у руки. А вже взявши, слід було віднести жерцю на очищення - інакше накличеш біду і на себе, і на тих, хто після тебе братиме в руки цю гидоту.

 - Ясно все, - орк ляснув пазурастою лапою по столу, відкидаючись на спинку стільця. - Не буду вас надмірно обнадіювати, герр Бруно... Цілком можливо, що вашого сина вже немає в живих. Три дні у Місті Небіжчиків - це, я вам скажу…

Обличчя хуторянина прийняло вираз крайнього скорботи та зневіри. Його дружина відвернулася до вікна, сховавши обличчя у долонях.

 - Але ймовірність того, що він ще живий, все-таки є ("а ні, так хоч упокоїти можна, щоб не з'являвся до тата з матір'ю в гості свіжою нежиттю"). Ви мені зараз докладно опишіть, як ваш син виглядає і як був одягнений, коли йшов ... - Гельмут задумливо глянув у вікно – там на небі вже спалахували перші зірки. - Я не можу зрозуміти, як ви взагалі живете тут? Місто поряд, у лісі всякої погані повно...

 - Так... Коло обережне ж у нас. Нечисть не пролізе.

 - Так, це я зрозумів, - кивнув Гельмут. Магічний захист навколо хутора він побачив ще на підході, і дуже серйозний - її ставила як мінімум відьма, що пройшла три ініціації. – Я не про це. Як ви витримуєте тут, коли довкола таке діється?

 - Ох ... - тяжко зітхнув Бруно. - Ну куди ж ми подамося звідси, герр мисливець? Господарство у нас тут, скотина знов-таки... Її ж через ліс не переженеш. Нечисть нечистю, а їсти завжди хочеться ...

***

Гельмут встав затемно - він планував підійти до міста з першими променями сонця, щоб максимально використати світлий час доби. Одягнувся, дістав із кутка саквояж із мисливським спорядженням і став збиратися “на діло”.