Глава 3 – Без тебе як з тобою

Глава 3 – Без тебе як з тобою

Огортати свою душу солодкими та ніжними словами, - то певна щаблина до здобуття спокою. Спокою від любові. А чи буває спокій від любові? Напевне, що так. Звісно, буває. Коли всі завоювання залишаються позаду, коли вже збудований будинок, а коло того будинку є гарне місце для споглядання, думок і зустрічей світанків чи проводжання сонця при його заході за горизонт. Коли вона йому говорить щось примірно накшталт такого – любий, не забудь, що сьогодні я тебе чекатиму на причіпку коло нашого будиночку, - мається на увазі простора широка кладка, збудована у березі понад рікою. – Я вже домайструвала той причіпок коло нашого будиночку, тому сьогодні ми зможемо побачити наш перший захід сонця разом. Перший захід сонця разом, здається на перший погляд просто слова, незатійливі, дещо з солодкуватим наче удаваним присмаком, проте ті слова багато що важать. У коханні важливі слова. Слова сказані не просто так, по типу шаблону, бо так зазвичай говорять в подібних ситуаціях, випадках, при таких обставинах. Ні, не так. А слова сказані з почуттям, зсередини самої душі. Бо пустих слів не потрібно говорити, вони даремні, брехливі, якщо бажаєте правду. Для того щоб щось сказати, потрібно те відчувати і тільки тоді говорити. Бо без відчуття - тих слів замало.

Шепотів вітер – полюби мене. Будеш тоді чекати, не знати коли прийду. І я щоразу забиратиму твою душу з собою, у далекі мандри за океани. Буду приходити коли на Землю спуститься глибока ніч. Буду стукати в твоє вікно, вриватись в сни, буду тішити тебе, заспокоювати, колихати і водночас хвилюваннями обдавати твоє серце, тривожити твою душу. Своїми хвилями. Буду колихати листя на дереві коло твого вікна, буду шепотіти, шепотіти, шепотіти... Ти волітимеш мене почути, будеш дослухатися до кожного мого пориву, та не чутимеш, бо немаю я слів, немаю виразної мови. Полюби мене. І таємницями огорнеться твоя душа. Настане спокій, а потім прийде тривога. Я не обіцяю... я не обіцяю, я не обіцяю... Та я буду любити тебе вічно, вічно, вічно...

Чомусь саме зараз згадався такий випадок. Колись давно, ще коли мені було років шістнадцять, проходячи повз якогось будинку, я на мить зупинилася аби оглянути ту споруду, бо там була цікава мені архітектурна будівля, досить нехарактерна як для звичайних будівель. Коли я зупинилася, то звернула увагу на те як шелестіли каштани. Бо вони саме мали на своїх гілках цвітіння. Пам’ятаю як присмаком меду віддало у повітрі, коли я на мить зупинилася аби уздріти ту красу самої весни. А потім знову йшла, і знову зупинялась, знову захопливо дивилась на будівлю, на велич і неосяжність тієї споруди, і заодно моїм присмаком був запах весняних цвітінь. Декілька тіток сиділо на лавочці коло тієї будівлі і про щось пліткували. З-поміж тих слів розібрала такі, точніше вони якось стрімко влетіли у мою свідомість і залишились в пам’яті:

- Он, пішла, але вона вже увядає.

- Так, вона вже не така красива як колись була, увядає. Все чекає на принца, говорили ж їй виходь за того, а вона ні, принца чекає, - додала інша тітка. Якась дівчина пройшла повз них і зайшла до будівлі. Вони говорили саме про неї, точніше не говорили, а нахабно пліткували.

Пам’ятаю як в ту мить мені стало якось перестрахітливо, прикро, бо ті люди втручалися такими своїми словами в життя іншої людини. Але вони абсолютно нічим не кращі, вони ще й гірші і багато у чому. Чи мають вони право втручатися в приватне життя інших, навіть своїми обговореннями? Такого права вони не мають. Бо кожен живе так як сам того бажає. Щось будує, щось руйнує, то вже така справа, головне щоб по правді. Але за те прилюдної ганьби не заслуговує.

Отож, повернуся до Орхідеї. Пам’ятаєте коли вона сиділа на березі своєї ріки і вітер торкався її красивого волосся, сушив, зачіпав, розчісував? Коли волосся вже майже висохло, Дея зібрала забруднені речі до валізки, і на прощання подивившись ще раз на річку, вирушила далі. Коли дісталася шляху, то завбачила автобус, котрий слідував до сусіднього містечка Гостин. Зупинивши автобус, вона сіла до нього аби скоріше подолати решту шляху. Сонце з м’якого ранкового наливалось і переростало у тепле денне. Вона дивилась у вікно, мимо пропливали мальовничі пейзажі, понад річкою, котра все ще краєчком виднілася понад дорогою, мелькали невеличкі будиночки. Тьмяне і запилене вікно автобуса поглинало думки, ховало їх в яскравіючому сонці, і ставало легко. Окреслень певних не було, чи Дея на трохи задрімала і пропустила той момент, коли про під’їзд до Гостина вказувала табличка на шляху, проте невдовзі автобус прибув до кінцевого пункту свого призначення, до залізничного вокзалу даного міста. Потрібний потяг мав бути тільки за декілька годин, тому у Деї залишалося ще трохи часу. Але вона зоставалася абсолютно

байдужа до того, що відбувалося навкруги, бо перебувала цілковито у своїх думках. Тому найближчі декілька годин вона просиділа у затишному кафе, розглядаючи місцеву газету і роблячи нотатки у своєму товстому шкіряному щоденнику. Здавалося, що пам’ять Орхідеї на якісь години була зараз просто відключена і справами займалася тільки Дея Доллі. Нотувала, очевидно, якісь деталі для чергової нової книги, записувала свої прогресивні думки. Від Орхідеї залишала хіба що природна врода, без усілякого напротивагу тому штучного гламуру. Бо її волосся викупане у ріці природно спадало на плечі і веселково кучерявилось, бо було висушене на вітрові.

- Пробачте, пані, та не могли б ви мені ось тут підписати?! - і якась дівчинка простягнула Доллі глянцеву відкритку аби та підписала її своїм автографом.

- О так, звичайно! - автоматично і з готовою відповіддю Дея відповіла на те прохальне звернення.

- Дякую, пані, я щаслива! Бо тепер усі будуть мені заздрити у школі, адже я маю автограф самої Деї Доллі! – з такими словами дівчинка повернулась до своїх батьків, котрі знаходились за сусіднім від Доллі столиком.