Глава 2 – Кроки до тебе по «Дорозі душі»

Глава 2 – Кроки до тебе по «Дорозі душі»

Доллі йшла шляхом. Було вже далеко за полудень. Від тієї станції, де вона зійшла з потягу, треба було ще пройти вагомий відрізок аби дістатись туди куди їй було потрібно. А власне куди їй було потрібно? Особливо нікуди... У неї було все про що інші могли тільки мріяти чи бачити у своїх солодких снах. Проте вона йшла туди, куди навряд чи знала дорогу. І здавалося, що вона поверталася у своє минуле. Болюче, суєтливе, проте вже ж таки її минуле. Вона поверталася задля того, щоб побачити ту дівчинку, котра радо розмовляла за столом у тих її спогадах, котра сміялась наче дзвониками ранкової роси, котра любила цукерки, котра говорила з тим поважним господином. Отоді, сидячи за довгастим парадним столом на краєчку залишеного в свідомості літа. Себе саму знайти хотіла Доллі. Та чи це було можливим?

Отож, вона йшла, зі своєю валізкою в руках. Йшла та й думала. Блукала своєю свідомістю, самотніми закутками своєї душі. Виривала уривки колишніх почуттів. Подумки шматувала на клаптики, наче кидаючи під ноги, чуттєві сторони своєї душі. Та не допомагало. Ті почуття воскресали і залишались всередині, напуваючи її душу болісною, проте все ж таки любов’ю.

Вітіюваті спогади галасливо з-поміж інших думок приглушували реальне сприйняття світу, копирсались у теперішньому, спустошуючи сформоване нині відчуття реальності. Але тепер все видавалось пониклим і чужим, без крихти усвідомлення власної присутності.

Незчулась як почало сутеніти, а Доллі все ще продовжувала йти шляхом. Вона звернула з ґрунтової дороги і пішла навпростець. Все наче було знайомим. Заводь, закинута пристань, по річці вже давно не ходили великі човни, радше човники, то ще подекуди можливо було побачити. А в голові все одно поставали питання – де я? Навіщо я сюди знову повертаюсь? Що я шукаю? Чому сюди йду знову і знову? Яка сліпота веде мене сюди і назад замітає усілякі можливі для того щоб повернутись назад стежки?

Вже майже стемніло. Почав накрапати дощ. Ставало прохолодно. Дея якось необережно ступила та й послизнулась. Впала на мокру землю. За мить опанувавши себе намагалась підвестись. Дерно дерло руки і задиристо чіплялось за одяг. Боляче. Руки давно вже не відчували такого болю. Уривки фраз крутились в голові, шукаючи хоча б якогось пояснення. Защеміло серце від того, що виривалось з пам’яті у теперішню вже зрілу свідомість. Кричали у вухах колись давно почуті, а тепер німі слова:

- Станеш вовкачем! Прийди до тями! Чи ти геть здуріла?! – вимовляючи ті слова хтось різко сіпав її за руки і вів геть.

Гарний, любимий, самий приємний з-поміж усіх людей, котрих я коли-небудь зустрічала. Він не вовкач...

- Ні не вовкач, не вовкач... – шептала вона тихо ті слова, озвучуючи їх із своєї свідомості. -

А от я тепер примара, справжнісінька примара...

Він жив усамітнено, завсякчас сторонився людей. Вони всіляко обзивали його, проклинали. Не знати за що. Завіщо? Його будинок-замок знаходився високо на горі, та навіть випадковий перехожий оминав той замок Джо десятою дорогою. Замок Джо саме за такою назвою був іменований двадцятиколонний замок проклятого Джо. Люди жахалися при одному згадуванні неосвіченим випадковим людиськом його імені, і старались всіляко отюкати і того, хто згадав те кляте ім’я на перехресті віків, на роздоріжжі світів, на день насущний. Бо вірили, що при тому упоминанні його імені небеса розгніваються і наступить суцільна темрява, день здасться у полон ночі навіки. Світло захопить пітьма і більше не відпустить. Загине все, усі поріддя і культури, і Землю з’їсть нічна заводь, поглине бездонний космос. Говорили, що так було вже колись давно, коли на горі мешкала потвора. Де вона взялася і звідки прийшла, було невідомо. І що Джо – то останній нащадок того проклятого звіра. І йому більше не місце на цій Землі.

Дея воліла б забути. Та дарма. Все що так ретельно приховувалось під помпезною мішурою, новими обставинами, вулицями, парканами, містами, все те приховане повернулось у пам’ять і примусило розум говорити. Промовляти задля того аби віднайти в душі щось чуттєве і наділене змістом. Дея згадала свою історію. Коли була мала, коли ще жила в містечку під назвою Остин, неподалік від іншого міста Гостин із залізничною станцією. Задовго до того, як її книжки стали читані, вона ще тоді не була письменницею, і навряд чи могла здогадуватись, що нею таки коли-небудь стане. А тоді, колись було геть усе інакше. Не так сприймалося, не з тим порівнювалося. Подій відбулося багато, розібратися б хоча з їх порядком і пригадати в послідовності хоча б половину з них.

А спогади в пам’ять рвалися часто. Випадкові моменти спонукали пригадувати. Бо хай там як, а серед всього іншого там були і самі щасливі моменти у Деєному житті. Випадково почуті слова, моментно зафіксовані і відтворені в пам’яті предмети налаштовували розум на те, що потрібно у всьому розібратися. Ховатися було достатньо. Адже від того, що заховане в серці навряд чи можливо втекти, чи то бодай, хоча б від того сховатися. Порятунку від прихованого всередині і до цих пір не забутого, а значить ще не пережитого, немає. Окрім того як розібратися у всьому задля того щоби відпустити. І тільки тоді стане легше і час від часу до того проступаючий біль зможе припинитись.

А деколи бувало так, що проходила вулицею та й зачіпало свідомість випадково сказане стороннє слово, побачений вдалі силует. Одного разу у натовпі, це був Рим, вона наче побачила його силует вдалі, котрий стрімко розчинявся з-поміж інших людей. Їй здалося наче вона добре розчула його кроки. Вона окликнула його скільки було сили в голосі і ринулася наздоганяти вдалі зникаючу постать. Зі словами – Джонатанне! – вона наздогнала того перехожого і вхопила за рукав плаща, в котрий той був одягнений. Та коли чоловік обернувся у відповідь на її оклики, то вона зрозуміла, що помилилась. Вибачившись, пішла геть. Зі смутком в очах. В розчаруваннях, у пошуках, у нерозумінні. Чому це не він, і коли вона все таки зможе його побачити, чому так довго вона його не бачить? Але на ті питання не було відповідей. Ані якихось зачепок, ані потрібного пошукового змісту.