Глава 1 – Дорога від тебе «Фіолетова ніч»

                                                                  Орхідея

                                                          Samuel V. Sidney

                                   Глава 1 – Дорога від тебе «Фіолетова ніч»

У сні ти приходиш до мене щоночі,

Я бачу твої усміхнені очі.

Та коли просинаюсь – тільки вітер шепоче,

Хмари гойдає, листя на гілках тріпоче.

Я не забуду тебе ніколи,

Я пам’ятаю тебе відколи

Ми як тіні у цьому світі зустрілись,

Та подих кохання втримати не зуміли.

Ти приходиш до мене щоночі,

Чистими словами до мене звертаєшся.

Та коли просинаюсь я, щоб бігти до тебе,

Тільки зорі тривожно мовчать на небі.

Я не можу тримати в собі ці спогади,

Вони кличуть мене, тривожать.

До тебе я лину всіма дорогами,

Я зі своїми думками не можу впоратись.

Дай мені сили знайти тебе знову,

Веди мої кроки до твоєї душі.

Надішли про себе звісточку нову,

Збережи від відчаю та самоти.

У цьому світі загубились дві постаті однієї любові. Вона пішла у вир життя серед людей, а він – зчез у просторі своєї самоти...

Уламки снів, зірвались та й полинули вдалечінь. Пробач – в свідомості пролунає це поодиноке слово, мною сказане, тобою почуте, чи навпаки. Тихо спуститься додолу вечір, я не запалю ані світла, ані свічки, я залишуся в темноті коло вікна, і буду поглядом проводжати білі хмарки на небі. У такі миті мені здається, що навколо мене тільки один неосяжний велетенський світ, зовсім позбавлений людей. І ця ніч, і цей місяць, і це опівнічне небо наодинці тільки зі мною. В такі хвилини мені здається, що ладна збожеволіти, так невпинно жадаючи побачити тебе, чи хоча б бодай твою постать в кінці коридору. Та тільки вітер заходить до будинку, коли відчиняю настеж вікно. Заходить, блукає закутками моєї самотності, нічого не питає, нічого не говорить, сухо мовчить. Торкається скронь і в голові проступає тупий біль. Знаєш любий, коли б я не пізнала тебе, мене б вже досі не було на цьому світі. Я не змогла б жити наодинці зі своєю самотністю. Проте зараз моя самотність від тебе. Та я знаю, що ти є. Десь далеко, в безкрайнім просторі, та ти є, бо я відчуваю твоє дихання в унісон моєму. Поки живе твоє серце, обіцяю тобі, що моє теж буде жити.

Вона сиділа у дерев’яному стільці навпроти опівнічного вікна, загорнувшись в картатий коричневий плед. Була тиха тепла липнева ніч. З вікна віддавало легкою прохолодою. Вітер метався, то заходив до будинку, то знову залишав знайдене пристанище. В її напіврозплющених очах не було ані радості, ані смутку. Вона якось поникло дивилась в одну точку. І її погляд та думки зливались з мовчанням неба, і все перетворювалося на вічність, без земного часу.

- Дея! Дея! Ді, ти мене чуєш?! – пролунав голос з-поміж сірих аж сивих дерев попід вікном. І далі були чутні кроки вже в будинку, хтось гоцаючи старими шкарбанами, піднімався по дерев’яних сходах на другий поверх будинку. – Дея, ти у будинку? Ти тут? – Вже відчиняючи двері до кімнати, чиясь постать тінню у тьмяному сяйві місяця з’явилася на стіні.

- Франко, чого тобі? – навіть не озираючись, але відчуваючи, запитала дівчина.

Він зайшов до кімнати, за портьєрою, що висіла над дверима, знайшов вимикач і включив світло.

- Дея, я тобі гукав у вікно, ти не чула?! – звернувся він до дівчини, яка все ще продовжувала сидіти у своєму стільці.

- Я все чула.

- То чому ж не відповідала? Дея, скільки ти тут вже отак сидиш? – не припиняв питати той.

- Я не пам’ятаю... – якось задумливо відповідала дівчина.

- Дея, ти наче та тінь, вся сіра і якась поникла. Коли ти останній раз їла?

- Я не пам’ятаю...

- Облиш, ти зводиш себе з розуму. Він тобі цього не пробачить, - мовив Франко.

- Хто? – якось вже зосереджено запитала дівчина, наче чекаючи відповіді.

- Той, кого ти кохаєш.

- Я нікого не кохаю, ніколи не кохала і кохати не буду! - вставши зі стільця з вдаваним переконанням у відповідь промовила дівчина.

- О так, звісно! Зустрічайте саму міс самотність!

- Я не міс самотність, я письменниця.

- Так, авжеж, кіпа нерозібраних паперів на твоєму столі - гарний і доконаний доказ того. Краще збирайся, завтра їдемо на кінофестиваль у Кадеген. Нас офіційно запрошено, я сьогодні був у нашій спілці, і забрав запрошення. Сиваш хоче попіаритись, та й я теж непроти. Потяг завтра о третій ночі, ще маєш добу. Так що збирайся. І прихопи щось достатньо нарядне, бо якзавжди треба буде ефектно показатись на люди. Гадаю, що відвідати тобі особисто цей кінофестиваль не завадить, а раптом якийсь кіномитець зажадає поставити на твою книжку гарний фільм, маєш чудову нагоду, хоча ти і так досить відома, - хвацько мовив хлопець, наче наперед розписав розклад, і не очікуючи відповіді, за мить зник, розчинившись в безбарвності ночі.