«Орхідей буде недостатньо»

- Сашко, що це в тебе на обличчі? Тобі не пасує! Виглядаєш, як старий дід. Як ти до церкви тепер ходити будеш? Ти що, дяк?! – випалила Стефанія Вікторівна, підходячи до лавки на якій я сидів добрих із півгодини та читав роман Германа Гессе «Сіддхартха».

Та не встиг я щось сказати, як вона продовжила:

- О, знайома книга. Мій покійний чоловік читав її, коли повернувся із розкопок на далекому Сході. Скажу чесно, не знаю, звідки він її взяв, ще й на німецькій, але до добра вона тебе не доведе, так само як і його. З місяць займався йогою, медитував, старався бути благочестивим, але потім стегно потягнув і почав так лаятись, що вся доброта в мить була стерта. Ця книжка зло, лібше до церкви сходи. До добра вона не доведе, як і то, що ти виростив на обличчі.

- Та то зараз модно, - спробував я сказати щось у відповідь.

- Як всі топитись підуть, ти також?!

Аргументів у мене не було. В чомусь Стефанія Вікторівна була права, а тому щоб не поглиблювати критику із її боку, я замовк.

Підійшовши ближче, вона присіла поряд на лавці.

- Підеш зі мною на похорон сьогодні, - ствердно мовила стара.

- Стефанія Вікторівна, я дуже зайнятий. Тим більше не дуже люблю такі заходи, чи як їх можна назвати. Можливо краще подзвоніть синові?

- Він зайнятий – на роботі. А ти і так он байдики б’єш. Читаєш всяку всячину, бороду собі запускаєш. Що далі? Наркотики продаватимеш?

- Стефанія Вікторівна, я і справді зайнятий. Хоч я і працюю фрілансером...

- Ким? Фрі...? – перепитала.

- Фрілансер – вільний працівник, який працює на себе. Я можу із дому працювати і отримувати за це кошти.

- Яких тобі ледь вистачає на оренду. Певно і на бритву тобі не хватає. Побрийся, я тебе прошу.

- Та заладили Ви із тією бородою. Мені подобається. Не хочу нічого змінювати. Тим більше дівчатам я так більше подобаюсь.

- Та нащо тобі ті дівчата. Кров із тебе вип’ють, гроші витягнуть, та ще й пошлють куди подалі, коли дізнаються, що ти той... фрі...

- Фрілансер!

- Во - во, той самий, безробітний. Щоб не тягнути кота за яйця, через дві години підеш зі мною на похорон моєї коліжанки.

І не давши мені щось сказати у відповідь, вона встала і пішла до себе.

Звісно це зовсім не входило у мої плани. Вчора я отримав хороше замовлення на переклад. Останнім часом покращилась тенденція на ринку і дуже популярним став нон-фікшн. Майже всі видавництва намагаються зайняти нішу і видати якомога більше цікавинок. Як правильно вставати зранку, боротись із лінощами, мотивувати себе, робити менше, а заробляти більше. Я вже мовчу про переклади біографій відомих світу цього. Тому і з’явилось багато можливостей для перекладачів. Багатьом знайомим перепало щось із довгого списку. Терміни, звісно, могли б зробити і більшими, але жалітись теж немає на що. Гроші платили пристойні. Та й чим швидше закінчу, тим більша імовірність, що підкинуть ще щось.

Однак і сперечатись із Стефанією Вікторівною не було сенсу, адже знав, яка вона вперта. Старенька могла прийти під двері і не дати мені працювати, поки не доб’ється свого. Тому я піднявся до себе, щоб перевдягнутись та почати перекладати, адже почитати я завжди встигну, а робота не чекатиме. Навряд мені вдасться швидко втекти із похорону. А якщо доведеться іти на поминки, то прийду пізно.

Як і казала, Стефанія Вікторівна прийшла рівно за дві години. На голові чорна хустина, така ж сукенка старого крою і звісно темні туфлі, які були начищені до блиску.

- Ти готовий? – запитала вона, коли я відчинив двері.

- Так, можемо іти, - відповів і вийшов на вулицю, зачинивши двері.

Добиратись довелось далекувати. Її колишня подружка жила на вулиці Єфремова. Серед неймовірної краси будинків, її був захований на задньому подвір’ї двох поверхового будинку. Скидався він швидше на сарай. Стіни потребували капітального ремонту, а дах, здавалось, міг в любу мить завалитись. Ми підійшли ближче і Стефанія Вікторівна прошмигнула в середину, я ж залишився на дворі. Мені якось не дуже кортіло іти до мерця. Окрім того в середині вже було багато людей, та й на дворі їх було не мало. Тому я обійшов натовп і зупинився біля рогу будинку, щоб покурити.

Та довго самому побути не вдалось. Спершу якась парочка старших, років під сорок п’ять – п’ятдесят, вийшла із будинку, пройшла декілька кроків у мій бік і почала перешіптуватись. Чути їх було погано, але обривки фраз все ж долетіли до мене. Із них можна було зробити висновок, що більшість жителів були раді, що стара померла. І хоч дітей вона не мала, але цю халупу вона все ж переписала на племінника, який останнім часом доглядав її. Згодом вийшов молодий хлопець років двадцяти. Обличчя його було біле як крейда, статура тонка, ніби на ньому взагалі м’язів не було, а руки трусились, коли він підкурював цигарку та затягувався, ледь не влучивши при цьому фільтром собі у ніс.

Незабаром вийшла і Стефанія Вікторівна та підійшла до мене. Очі в неї були заплакані, але погляд здавався дивакуватим. Вона інстинктивно метала головою у різні сторони, наче намагаючись щось знайти. Затримавши погляд на натовпі, де стояла старша парочка, блідий юнак та ще із десяток літніх чоловіків та жінок, які перетоптувались із ноги на ногу, вона заговорила: