2.

- Сідай хутчіш. - десь чується голос брата.
На круглому столі із червоного дерева стоять чашки з улюбленим чорним чаєм. На великій овальної форми тарілці виблискують щойно вимиті фрукти. Відсовую стула, та вмощуюся зручніше. Брата ніде немає. Хмикаю і підсунувши ще одну тарілку відрізаю шматочок омлету й відправляю його до рота. 
Ммм. 
- Вибачай, малий, вже мушу бігти. - чується позаду голос.
- Ага.
Після недовгої паузи вхідні двері нашого будинку зачиняються.
Роблю ковток чаю та поринаю у свої роздуми...
Брат постійно зникає на роботі, відколи наші батьки померли він був змушений взяти на себе всю відповідальність та повністю забезпечувати нас. Хоч я і стараюся працювати, але моєї заробітної плати вистачає хіба на хліб та сир із найближчого продуктового. В свої тридцять він напрочуд відповідальний, завжди знає, що нам треба і максимально докладає зусиль для того, аби мені нічого не бракувало за що я безумовно дуже вдячний йому. А ще він зануда, яких ще пошукати. Він нікуди не ходить і весь час сидить втупившись у свій ноутбук. Голосно сміюся від цієї думки та з насолодою закидую фрукти до рота.
Телефон вібрує, сповіщуючи про нове повідомлення. Відкриваю Телеграм та бачу «+1» поряд із ім'ям моєї подруги Лілі. Взагалі-то, її звуть Ліліана, але я називаю її Лілі, звісно поки вона не чує. Бо інакше мені точно не жити. Ми вчимося на одному курсі в архітектурному, вона була першою із групи, хто заговорив до мене на початку навчання і з тих пір ми й почали товаришувати. Відкриваю повідомлення та уважно читаю:
«Котику, на четверту нічого не плануй. Ми зі Святом чекаємо тебе на нашому місці.»
Кладу телефон до кишені і йду на кухню мити посуд. Оминаю високі стільці, що так любила мама, і вмикаю воду. 
Перемивши весь посуд вибігаю з дому та сідаю на свій старенький велосипед.