Пасажир власного скелета

Його власні ноги зробили перший крок.

Це було схоже на падіння у прірву, але без самого падіння. Макс подумки закричав, змушуючи свій вестибулярний апарат зреагувати, спробував викинути вперед руки, щоб утримати рівновагу, бо тіло хитнулося надто різко. Але руки залишилися рівно висіти вздовж тулуба. Центр ваги ідеально, майже математично точно змістився, стопа м’яко, з перекатом від носка до п’яти, торкнулася сірого лінолеуму процедурної.

Він ішов. Точніше, його тіло йшло, а він просто висів десь за очними яблуками, немов глядач у дешевому віртуальному кінотеатрі, якому забули видати пульт керування.

Кожен рух відгукувався чужим, механічним ритмом. Макс ніколи так не ходив. Він завжди трохи сутулився, ховаючи плечі від постійного холодного вітру подільських вулиць, його крок був рваним, невпевненим — кроком людини, яка завжди очікує удару в спину. Зараз же його хребет випростався з такою силою, що між хребцями щось тривожно хруснуло. Плечі розгорнулися. Підборіддя піднялося на ідеальний кут у дев’яносто градусів відносно підлоги.

Макс відчув гострий, пронизливий біль у попереку — м’язи, не звиклі до такої ідеальної військової постави, миттєво напружилися, благаючи про пощаду. Але тіло ігнорувало біль. Точніше, Привид-7 ігнорував його. Для орендаря це був лише незначний фоновий шум, індикатор зношеності «обладнання».

Тіло зупинилося навпроти брудного дзеркала, вмонтованого в стіну над металевою раковиною.

Макс подивився на себе. Це було його обличчя: бліде, зі злегка запалими щоками від постійного недоїдання, з темними колами під карими очима, неслухняне чорне волосся, що прилипло до лоба від вогкості дощу. Але вираз цього обличчя належав хижаку.

Лицьові м’язи повільно, ніби тестуючи амплітуду, розтягнулися в посмішці. Це була не та нервова, зламана напівусмішка, якою Макс зазвичай зустрічав неприємності. Це був холодний, асиметричний оскал людини, яка точно знає, як ламаються кістки, і якій це подобається. Очі — його власні, знайомі до болю очі — дивилися з дзеркала з мертвою, порожньою концентрацією. Зіниці були звужені до крихітних чорних крапок, незважаючи на тьмяне світло процедурної.

«Ні, ні, ні... Будь ласка, ні...» — билася в паніці свідомість Макса. Він спробував заплющити очі. Він вклав усю свою ментальну силу в один простий наказ: опустити повіки. Нічого.

Його права рука повільно піднялася. Пальці з обкусаними нігтями і мозолями від паяльника торкнулися щоки, потім спустилися до шиї, промацуючи пульс. Макс відчув дотик власної руки, відчув шорсткість шкіри, але дія була абсолютно чужою. Він відчував себе так, ніби до нього торкається мрець.

— М'язовий каркас виснажений, — вимовив його рот.

Звук власного голосу змусив Макса внутрішньо здригнутися. Тембр був його, але інтонації, каденція, паузи між словами — усе було штучним, сухим, позбавленим будь-яких людських обертонів. Голосові зв’язки напружилися до межі, видавлюючи з себе цей низький, вібруючий звук. Макс відчув, як у горлі деренчить від незвичного тиску повітря.

Тіло відвернулося від дзеркала. Перед очима Макса, прямо на сітківці, спалахнули нові рядки інтерфейсу. Це був не його стандартний візор для роботи з хардвером. Це був тактичний HUD Привида-7, що прошивався прямо через нейро-порт на потилиці, використовуючи зоровий нерв Макса як екран.

[КАЛІБРУВАННЯ ПРОСТОРУ... УСПІШНО] [СИСТЕМА БОЛЬОВОГО ПРИДУШЕННЯ: ОЧІКУВАННЯ] [РІВЕНЬ АДРЕНАЛІНУ ДОНОРА: КРИТИЧНИЙ]

Макс зрозумів, що його справжнє серце — те, що билося під ребрами — зараз розривалося від жаху. Пульс зашкалював. Але тіло дихало рівно, глибоко, штучно сповільнюючи серцебиття за допомогою діафрагмального дихання. Привид-7 контролював автономну нервову систему. Він фізично гасив панічну атаку Макса, змушуючи легені працювати в режимі глибокого сну, в той час як мозок кричав від нестачі кисню в стані стресу. Це був фізіологічний дисонанс, який викликав гострий напад нудоти. Але тіло не дозволило йому знудити.

Тіло підійшло до стільця, де лежав одяг. Руки точними, економними рухами вдягли мокру від дощу футболку, потім куртку. Кожен рух був розрахований до міліметра. Ніяких зайвих похитувань, ніяких затримок. Макс відчував, як холодна, волога тканина липне до шкіри. Він завжди ненавидів це відчуття, воно змушувало його мерзлякувато щулитися. Зараз же його плечі залишалися розправленими, як у манекена. Рефлекс тремтіння був жорстко заблокований на рівні спинного мозку.

Збоку почулися кроки. Технік у стерильному комбінезоні підійшов ближче, тримаючи в руках планшет.

— З'єднання стабільне? — сухо поцікавився він, не дивлячись в очі. Для нього Макс був просто м’ясним контейнером, орендованою машиною, яка щойно пройшла ТО.

— Інтерфейс має затримку в чотири мілісекунди на лівому ліктьовому нерві. Донор має хронічне запалення суглоба, — холодно відповів Привид-7 ротом Макса. — І загальне фізичне виснаження. Але для операції вистачить.

«Я живий! Я тут! Я все чую!» — кричав Макс. Він намагався прикусити собі язика, намагався моргнути азбукою Морзе, зробити хоч щось, що показало б техніку помилку в системі. Але щелепи були міцно стиснуті.

— Це економ-клас, пане Привид, — байдуже знизав плечима технік. — Хочете атлетів — платіть за преміум-підписку на Печерський. Час пішов. У вас вісім годин.

Тіло кивнуло. Рівно один раз. Потім розвернулося і попрямувало до виходу з процедурної.