М'ясний контракт на Подолі

Важкі краплі дощу безжально шмагали по капюшону з дешевого полімеру, залишаючи на губах Макса нав’язливий присмак іржі та синтетичного бруду. Він стояв на розі вулиці, ховаючи змерзлі руки глибоко в кишені куртки, і дивився на розмиті неонові вивіски, що відбивалися в чорних калюжах Нижнього Подолу. Місто дихало вогкістю, випльовуючи з вентиляційних шахт густий сірий пар, який одразу ж розчинявся в суцільній стіні зливи. Навколо шумів дощ, заглушаючи гуркіт маглев-потягів на верхніх естакадах, але цей шум не міг заглушити пульсацію крові у скронях Макса.

Він зсунув капюшон нижче, ховаючи обличчя від камер корпоративного стеження, і подивився на власні долоні. Звичайні руки. Трохи збиті кісточки, мозолі від постійної роботи з хардвером, тонкі шрами від опіків паяльником. Його власні руки. Його ноги, що зараз нили від холоду в дірявих черевиках. Його спина, яка постійно боліла через сон на жорсткому матраці в орендованій капсулі. Усе це — кістки, м'язи, сухожилля, нервові вузли — належало йому. Але вже за кілька хвилин усе зміниться. Він збирався продати контроль над кожним міліметром свого тіла. Віддати себе в оренду.

У периферичному зорі, прямо на сітківці, блимав червоний таймер боргового додатка. Цифри танули, відраховуючи години до моменту, коли кредитори з синдикату «Чорний Лотос» перестануть надсилати попередження і перейдуть до фізичного стягнення боргів. Сума була критичною. Макс міг би ще довго перебиватися дрібним ремонтом крадених імплантів, але відсотки зростали швидше, ніж він встигав знаходити клієнтів. Саме тому він був тут, на Подолі, шукаючи підвальний кабінет агента корпорації «Синхро-Тіло». Це був єдиний швидкий спосіб отримати кеш. Легкі гроші за те, щоб просто поспати вісім годин, поки хтось багатий і анонімний використовуватиме його моторний апарат для своїх потреб.

«Просто поспати, Максе. Ти просто заснеш, а прокинешся багатим», — повторював він собі, хоча шлунок скручувало від нудотного передчуття.

Він звернув у вузький провулок, де тхнуло зіпсованими водоростями з Дніпра та паленим пластиком. Світла тут майже не було, лише тьмяно блимала голограма з логотипом «Синхро-Тіла» — дві переплетені спіралі ДНК, стилізовані під пісочний годинник. Під нею виднілися важкі металеві двері, вкриті графіті та іржею. Макс підійшов ближче, відчуваючи, як серце починає битися швидше. Він простягнув руку до сканера, вмонтованого в стіну. Червоний промінь ковзнув по його зіниці. Двері тихо клацнули й від'їхали вбік, впускаючи його в напівтемряву підвального приміщення.

Сходи вели глибоко вниз. З кожним кроком шум дощу ставав усе тихішим, натомість наростав низькочастотний гул серверних стійок і систем охолодження. Повітря тут було сухим, переповненим запахом озону, медичного антисептика та ледь вловимим ароматом дешевої кави. Макс спустився в підвальний кабінет, відчуваючи, як клаустрофобія стискає горло.

Приміщення виглядало гірше, ніж офіційні клініки корпорації на Печерську. Це була «сіра» франшиза, місце для тих, хто не ставив зайвих питань і не мав медичного страхування. За масивним столом із чорного полімеру сидів агент. Його обличчя освітлювалося лише блідим світлом кількох голографічних моніторів. Агент підвів очі. Його ліве око було повністю замінене на дешевий хромований імплант із вбудованим сканером, який зараз безсоромно аналізував біометричні дані Макса.

— Пунктуально, — сухо прохрипів агент. Його голос звучав так, ніби голосові зв'язки давно замінили на вокодер низької якості. — Сідай.

Макс стягнув мокрий капюшон і опустився в жорстке крісло навпроти столу. З його куртки на сіру підлогу стікала вода. Він намагався не дивитися на стіну позаду агента, де висіли десятки кабелів і резервних блоків живлення, схожих на нутрощі розірваної механічної істоти.

— Ти розумієш, на що підписуєшся? — Агент сперся ліктями на стіл. Його пальці, повністю аугментовані чорним карбоном, тихенько постукували по поверхні. — Це не стандартний шеринг, хлопче. Клієнт замовив «глибокий шеринг». Повний перехват моторної кори.

— Я читав умови, — Макс намагався, щоб його голос звучав впевнено, але зрадницька хрипота видала його хвилювання. Він дійсно підписував угоду на «глибокий шеринг». — Вісім годин. Повне блокування моєї свідомості. Орендар отримує стовідсотковий доступ до скелетних м'язів, рефлексів і автономної нервової системи.

— Саме так, — агент посміхнувся, і ця посмішка була більше схожа на оскал. Хромоване око коротко блимнуло синім. — Твій мозок буде відключений від тіла на апаратному рівні. Ти зануришся в хімічний сон. Нічого не побачиш, нічого не відчуєш, нічого не запам'ятаєш. Прокинешся — а на твоєму рахунку десять тисяч кредитів. Легкі гроші. Але якщо орендар потягне м'яз або зламає тобі палець — страховки немає. Це франшиза, а не люкс-готель.

Макс мимовільно стиснув ліву руку в кулак. Десять тисяч. Цього вистачить, щоб закрити борги перед синдикатом, і ще залишиться на те, щоб змінити район. Можливо, навіть купити нормальної їжі, а не пресовану сою. Він згадав Яну. Її обличчя, освітлене блакитним сяйвом моніторів, коли вона кричала на нього, дізнавшись про борги. «Ти продаєш себе по шматках, Максе! — казала вона тоді. — Ця система створена, щоб вижати з тебе все до краплі». Вона сама писала протоколи безпеки для нейроінтерфейсів кілька років тому, перш ніж зрозуміла, у що перетворилася індустрія, і пішла в підпілля. Яна ненавиділа «Синхро-Тіло». Якби вона знала, що він зараз сидить у цьому підвалі, вона б убила його сама, не чекаючи кредиторів.

— Давайте контракт, — глухо сказав Макс.