Оренда квартири №12

 Прогулюючись у напрямку двадцятиповерхового будинку, я час від часу повертав голову то вліво, то вправо, намагаючись вловити поглядом краєвиди місцевості. Це вже був п'ятий потенційний орендодавець за тиждень, у якого я планував зняти квартиру. На жаль, кожного разу вилізали якісь додаткові нюанси по приїзду, тож  я був змушений шукати далі. Хтось може сказати, що я був занадто прискіпливим, але ні. Мої очікування були цілком простими: недорога квартира з базовими умовами для життя, транспортною розв'язкою неподалік та хоча б парою магазинів поблизу. Але в половині випадків чи то фотографії не відповідали дійсності, вводячи в оману потенційних орендарів, чи виникали ще якісь нюанси, які не дозволяли зупинитися на тому виборі з певних причин. 
    Нарешті підійшовши до під’їзду, я зупинився і ще раз оглянув будинок. Це була новобудова. З правого боку ще велися якісь ремонтні роботи в останніх під’їздах. Одначе ліва частина функціонувала як слід, і тут наче проживали люди. Щоправда, не було відомо як багато. В оголошенні був зазначений перший поверх і ціна 5000 грн, що звучало вельми заманливо, можливо, навіть занадто. Виходячи з картинок, там, звісно, все було як нове. Зазвичай за такі варіанти просять мінімум у 2, а то й у 3 рази більше, а тут… Тут щось явно було не так. Щось, про що не було зазначено в оголошенні й приховувалося у деталях, непримітних на перший погляд. Проте я вирішив поки не поспішати з висновками. Настав час, щоб набрати ріелтора і нарешті побачити все на власні очі.
    — Алло, Назаре. Я вже на місці біля першого під'їзду.
    — А… так, так, Богдане. Зараз виходжу.
    Цю квартиру я знайшов через OLX, і мій зв'язок був не з власником квартири безпосередньо, а через ріелтора. Менше з тим, незважаючи навіть на комісійні, вартість квартири була настільки мала, що на це можна було спокійно махнути рукою. 
    Двері під’їзду відчинилися, і до мене, усміхаючись, вийшов чоловік високого зросту. Шатен із зализаним волоссям назад, яке трохи поблискувало під променями сонця. Темно-сині штани, сорочка і невеличка папка. Я хмикнув про себе. Мені пригадалися деякі персонажі, яких часто можна було зустріти на вулиці, у спробах нав'язати нікому непотрібний товар. 
    Потиснувши руки один одному, ми зайшли всередину прохолодного, напівтемного і доволі просторого під’їзду, по обидва боки якого знаходилися ліфти. Ми повернули одразу направо і пройшли до дверей, які вивели нас до ледь освітленого коридору завдовжки метрів зо 20. Проходячи вперед, я помітив, що сумарно в цьому проході було шість квартир: три на лівий бік, з виглядом на «стоянку», і три на правий, які виходили до під’їздів, де росли дерева і була якась подоба невеличкого парку. Подумки я сподівався, що мені не дістанеться ліва сторона.
    Ми зупинилися, і Назар дістав ключі. Я вилаявся подумки, бо він відчинив двері саме на лівій стороні, квартири під номером 12. Коли ми переступили поріг і зайшли в передпокій — нас зустріла невисокого зросту жінка років 35. Звали її Олена. Ми познайомилися. Потім ці двоє, як і очікувалося, почали показувати і розказувати про квартиру, наголошуючи на жирних плюсах і вкрай маленьких, ніби майже непомітних мінусах. Початок був вже пречудовий, починаючи навіть з передпокою. Мармурова підлога, яка була майже усюди, тільки додавала враження розкоші до загальної картини. Пройшовши до кухні, я став як укопаний, недовірливо оглядаючи великий кухонний стіл. «Невже це епоксидна смола?» — промайнуло у мене в голові, поки я проводив по ньому долонею. Я оглянувся навколо. Оксамитовий диван темно-бургундського кольору, велика кількість сучасних шаф як знизу, так і зверху, темно-графітові стільниці, електроплита, сучасний холодильник... Я взагалі не розумів, яким боком таку квартиру можна здавати всього за 5000. Це було більш ніж дивно.
Пройшовши до кімнати, я побачив велике двоспальне ліжко, 70-дюймову плазму, велику шафу і ще деякі не менш цікаві речі. На кухні та в кімнаті я примітив приварені рами на вікнах. Звичайно, було не дуже приємно те, що вікна такої чудової квартири виходили на парковку, де як на зло замість асфальту була купа піску. Але грець із ним, терпимо… Ванна кімната, як я вже міг здогадатися, виглядала не менш дивовижно. Вся квартира виглядала так, ніби тут працював дизайнер, який зробив усе це на замовлення, залишаючи в мене відчуття якогось підступу від побаченого. Я також помітив, що відлуння наших голосів створювало ефект легкого ехо при розмові. Можливо, причиною тому була відсутність килимів чи високі стіни та доволі просторі кімнати…
    Назар поперемінно з Оленою продовжували хвалебно розказувати про всі транспортні розв’язки, магазини в межах доступності та інші місця, варті уваги. Дещо я бачив, коли прогулювався до будинку, про решту дізнався зараз. Виявилося, що тут достатньо всього, щоб задовольнити більшість прискіпливих людей. Щодо мене, то найважливішою виявилася можливість добиратися на роботу за допомогою тільки одного виду транспорту, а не як раніше — двома чи трьома. 
    — А як щодо сусідів? — вирішив поцікавитись я.
    — На цьому боці під’їзда, проживають лише дві сім’ї у квартирах 7 і 8, а інші поки що незаселені.
    ‘Шикарно’ — подумки зрадів я. Але було ще дещо, що цікавило мене передусім.
    — У мене ще одне питання. На вигляд усе супер, ба більше, за таку ціну напевно годі й шукати ліпшого варіанту. Проте я ніяк не можу збагнути: чому настільки низька ціна?
    — Розумієте, — вирішила прояснити Олена, почухавши щоку, — як виявилося, парковка навпроти мало кому припала до душі, а час ішов. Тож вирішила знизити ціну до мінімальної… 
    Олена дала настільки неправдоподібну відповідь, що мені аж стало смішно. Та будь-хто навіть за 10 000 наплював би вже на ту парковку, а тут…
    — То що скажете, готові укласти договір? — промовив Назар, дивлячись на мене.
    Всупереч тому, що явно була якась деталь, про яку вони мені не договорювали, я ствердно кивнув. Навряд чи ті нюанси були чимось, що ніхто не зміг би витерпіти,  а очевидних плюсів було в рази більше. Я погодився, і діставши всі потрібні документи, ми почали укладати договір на проживання. Звірившись по всьому, що було у квартирі, я пробігся по договору ще раз, зрештою підписавши його. Як і зазначалося, я оплатив за перший і останній місяці, а також комісійні Назару. Тепер справа була за малим: перевезти та розібрати речі від батьків, у яких я тимчасово проживав, шукаючи нову оселю. Головне, що перед роботою в мене було достатньо часу на ці дії. 
    Вечір настав доволі швидко. Час, витрачений на перевезення й розкладання найнеобхідніших речей, таки зайняв солідний проміжок, попри те, що в мене не було їх аж занадто багато. Увечері я вирішив прогулятися місцевістю. 
    Завершивши прогулянку через настирливість комарів, я попрямував додому.  По дорозі назад я придбав пляшку білого охолодженого вина та декілька різноманітних сирів із фуетом, вирішивши відсвяткувати новосілля. 
Ближче до 23:00 я приліг на ліжко, незабаром провалившись в сон.
    — Мг.. ммм…. Що за фігня? 
    Я виринув зі сну в одну мить, але не одразу зрозумів чому саме. Тут же почув глухий звук і ще один.. Щось, гупало прямо наді мною..
    — Чортівня якась…
    Взявши телефон до рук, я побачив, що зараз була 12:00 ночі. Десь година пройшла з того моменту, як я ліг спати. Пару разів крикнувши невідомому сусіду з другого поверху, я, трохи збентежений і злий, ліг назад, заплющивши очі. Як на зло, будь-який шум зверху відлунням проходив по всій кімнаті. І це те ще задоволення. Через невелику паузу гупання продовжилося з подвоєною силою..
    — Цей гівнюк, схоже, знущається…
    Я знову крикнув сусіду зверху, заодно кинувши капець прямо в стелю. Ліг на спину й втупився поглядом угору, замислюючись: ‘Може, саме через цього мудака тут така ціна. Ну нічого. Поговоримо вранці’. Повернувшись, спробував заснути ще раз. Але, схоже, у декого були інші плани. Тепер здавалося ніби хтось сів у крісло-гойдалку і почав хитатися вперед-назад. Тільки при цьому з дуже чітким, вираженим скрипом, який пробирав аж до кісток. Хвилину я лежав з відчиненими очима на яких почали проступати червоні судини, аж допоки не закипів остаточно. Підірвавшись, я підбіг до батареї, почавши гамселити по ній. Простоявши так деякий час і вслуховуючись у мертву тишу, я знову подумав, що можливо на цей раз — все. Тож я покрокував до ліжка. 
    — Бляха… твою ж матір…. 
    Бісовий сусід ніби знущався... Тільки я впав на ліжко, як він знову взявся за своє. Тепер він бив по батареї, причому ще дужче, ніж я. Мій терпець урвався остаточно, тож, стрибнувши в капці, я вирішив, що настав час познайомитись з цим сусідом ближче, не очікуючи ранку. Вийшовши з квартири, швидким кроком попрямував до сходів. Перестрибуючи їх одну за одною, я швидко дібрався другого поверху. Повернувши праворуч, пройшов у такий же коридор, як і в мене, але поверхом вище. Благо, нічне освітлення працювало, тож не було проблем з переміщенням вночі по під’їзду. Геолокація його квартири знаходилась точнісінько в тому ж місці, що й моя. Можливо, навіть мала схоже розташування усіх кімнат. Квартира номер 24. Я щосили став гупати рукою, закликаючи відчинити двері по-хорошому. Я не міг дочекатись того моменту, коли зможу нарешті побачити цього унікума. Але після п’яти хвилин моїх наполегливих дій так ніхто і не відчинив. Вирішив притулити вухо до дверей. Спробував вловити бодай якийсь натяк на звук, але — нічого. Тиша, мертва тиша — єдине, що до мене доходило у відповідь. 
Це був якийсь абсурд, не інакше. Я недовірливо вертів головою, пирхав від злоби, ходив туди-сюди, після чого вирішив постукати у двері ще декілька разів. Облаявши його наостанок, у спробі випустити пар, я з відчуттям розбитості й вкрай паскудним настроєм повернувся назад до своєї квартири. Вирішив, що завтра вдень маю будь-яким чином побачити цього довбаного сусіда, а заодно познайомитись і з іншими також. Навряд чи це могло турбувати тільки мене одного. Явно мали бути й інші прецеденти. Впавши на ліжко, цього разу я нарешті зміг заснути без подальших потрясінь. 
    Мене розбудив шум машин, які ймовірно виїжджали зі стоянки. Я підвівся й довго масував обличчя й очі, деякий час залишаючись сидіти на місці. Зробивши ранкові справи та поснідавши парою бутербродів, я вирішив піднятись знову до того сусіда, сподіваючись цього разу нарешті побачити його, але знову отримав той самий результат. Мовчання, ігнор, тиша. Звичайно, була ймовірність того, що його немає на місці, тож заодно вирішив постукати до його сусідів, усіх, хто проживав на цьому поверсі. Я сподівався знайти бодай когось, хто зміг би дати мені інформацію про нього. Але результат виявився незмінним. Я почав задаватись питанням: ‘А скільки взагалі людей проживає в цьому будинку..?’ Після цього мені закортіло прогулятись на вулиці та привести думки до ладу. Це допомогло трішки заспокоїтись, адже я планував ще розібрати купу речей за сьогодні і не хотів марнувати усі вихідні на цей маразм. 
    Провітрившись, я повернувся назад і витратив решту дня на розпаковування і розкладання всього по місцях, слухаючи в навушниках улюблену музику, а коли закінчив, впав на ліжко, щоб трохи відпочити. Скинув навушники, я сподівався просто полежати в повній тиші. І тут до мене знову донеслося якесь шерудіння зверху. Невідомо, коли саме це почалося, адже я весь час слухав музику і навіть взагалі забув про того дивного сусіда. Я розблокував телефон і побачив, що зараз була 19:00 вечора. В принципі, я не мав права жалітись на нього конкретно зараз, та й мені було впадло знову туди підійматись, тож я поки забив на це. Пізніше, до мене почала доноситися якась народна музика, до якої згодом доєднався спів. Цей спів дав мені зрозуміти, що там схоже проживає якась літня жінка. Можливо, пенсіонерка, яка погано дочуває, тому і не відчиняла мені двері. Якщо так, то це дещо прояснювало ситуацію, але не повністю. Згадане вночі не могла зробити квола бабця, ще й з таким запалом. 
    Поки я переміщувався по квартирі, її спів ніби переслідував мене, куди б я не йшов. Можливо, це все ефект ехо, але відчувалось більше так, ніби вона йде точнісінько туди ж, куди і я. Від цього мені стало трохи зле. Я сподівався, що це була просто моя уява. Відкинувши від себе тривожні думки, я повечеряв і вирішив прийняти душ. Як виявилось, її спів у ванній відчувався навіть ближче, ніж в інших кімнатах. Через це я не міг довго стояти під гарячою водою, хоча й дуже любив це робити. Розслабитись було вкрай важко... Відчуття, що за тобою спостерігають, знову почало прокрадатись до мене. Вийшовши з душу, мені захотілось знову вдягнути навушники, щоб хоч якось приглушити її спів. Увімкнувши заспокійливі саундтреки, вирішив повалятись і спробувати заснути хоча б так. 
    Минуло лиш декілька хвилин — і моя голова вже нахилилася набік. Та саме в ту мить, коли я майже переступив поріг брами, що вела до блаженних сновидінь, важкий, металевий струс вібрацією пройшовся по моєму тілу. Я вмить зірвав навушники з вух і кинувся вбік від ліжка, озирнувшись навколо.
    Ще один удар пройшовся по усій квартирі. Серце гуркотіло, як скажене, я ще був під дією шоку. І знову удар. Ніби кувалдою хтось зі всієї сили гатив по ковадлу. Я глянув угору. Зіниці розширилися від побаченого. На стелі тонким шлейфом, ледь помітним, почали, мов павутиння, виникати тріщини. Знову удар. Вона ніби кидала величезний металевий шар прямо наді мною, намагаючись проломити підлогу в спробах дібратись до мене. Це налякало мене до усрачки. Наступний удар, наче переслідуючи мене, роздався тепер не над ліжком, як до цього, а прямо наді мною. Я зірвався з місця і стрибнув на ліжко, схопивши телефон, а потім вибіг у коридор і до під’їзду. Через деякий час я трохи заспокоївся і, зібравшись з думками, вирішив знову піднятися на другий поверх. Цього разу я повільніше прямував туди, перебираючи в голові фрази, які збирався висловити їй. Підійшовши до її квартири, постукав, одразу ж притуливши вухо до дверей, і, як завжди, не почув абсолютно нічого. Знову тільки бісова мертва тиша, без будь-яких натяків на життя. Абсурд цієї ситуації лякав і одночасно вселяв відчай і невпевненість у розумінні подій останніх двох днів. Я не міг раціонально пояснити бодай щось. Опісля спробував ще раз постукати до інших сусідів. Ніхто з них так і  не відчинив мені двері. Я став замислюватися: ‘Може, я взагалі проживав тут один...Чи може в будинку є грибок або…’ В голову лізли різні гіпотези , проте це не дуже допомогло. Я ходив і продовжував стукати в інші квартири й далі, плекаючи надію побачити хоча б когось живого в цьому треклятому домі, окрім мене. Раз за разом я отримував тільки всепоглинаючу тишу у відповідь, від чого тривога росла як на дріжджах. Дійшовши до крайніх дверей, я зробив один стук і одразу ж розвернувся в бік виходу. Я вже майже повністю зневірився почути відчинення дверей зі сторони інших людей чи хоча б якийсь натяк на життя. І тут я почув клацання замків. 
    — Агов…
    Я не одразу повірив у побачене, знадобилось декілька секунд, щоб прийти до тями й підбігти до дверей.
    — Доброго вечора, ви не уявляєте, як я радий побачити хоч когось, мене звати Богдан. 
    — Доброго, а мене Дарина, — злегка примружившись, промовила вона, продовжуючи з оцінюючим поглядом, ніби сканувати мене.
    — Я буквально вчора переїхав сюди. Стукаю усім вже другий день і ще нікого не зустрічав тут. Думав, що тут взагалі, окрім мене, ніхто не живе. Вибачте, що налякав, у мене просто якийсь сюр. трапився.
    — Аааа, — вона відчинила двері трохи ширше. — Прекрасно вас розумію. Коли я тільки сюди переїхала, також думала, що тут нікого немає. Тут і спроавді проживає небагато людей. Он навпроти мене живе один і в тій також, — вона тицьнула пальцем на одні з дверей. 
    — Слава богу, це означає, мені просто не пощастило когось застати. А ви знаєте щось з приводу першого поверху чи інших? Там є хтось взагалі?
    — Та ні… Я тут тільки місяць проживаю і поки тільки з цими двома познайомилась. Ну.. і ви от — третій. 
    — Точно! Я ледь не забув, з приводу чого я всім стукав. Скажіть, що за психопатка проживає в 24 квартирі?
    — В 24? Психопатка?? Ну… наскільки мені відомо, там ніхто не живе.
    — Як це, не живе… — від її відповіді мене ніби занурили в льодяну воду. Чим більше я знаходився в цьому будинку, тим більше жалкував про те, що взагалі став тут жити.. 
    — Там! — я вказав пальцем у бік 24 квартири. — Бляха… Там точно має хтось жити. І хто б це не був, там явно з психікою щось не так… 
    — Мм… навіть не знаю, що вам порадити. Можете звернутись до вашого орендодавця і запитати у нього, якщо все прямо настільки погано. 
    — Ех... Дякую вам. Схоже, так і зроблю. Гарного вечора, вибачте, що потурбував.
    — І вам. Бажаю тихої ночі. 
   Так, перша людина, яку я зміг зустріти в цьому домі, і вона каже мені, що там ніхто не живе. Важко видихнув, спускаючись по сходах вниз. Я не вірив у потойбічне, але описати звичайними словами це просто не міг. 
Спустившись на перший поверх, я вирішив у своєму крилі пройтися тими квартирами, в яких, як зазначали Олена з Назаром, мали проживати люди. Постукавши до них, я знову не отримав жодної відповіді. Повернувшись додому, першою справою я вирішив набрати власницю квартири.
    — Алло, вітаю, Олено.
    — Так, Богдане, доброго вечора.
    — Знаєте, Олено, не такий він вже й добрий…
    — Що трапилося? 
    — Бісова сусідка, ось що. Що за хрінь коїться з цим будинком? Хто проживає наді мною? 
    — Так, постривайте. В чому претензія? Я і до цього здавала цю квартиру, і ніхто ніколи не жалівся. 
    — Ннн, не жалівся? Ви знущаєтеся наді мною? Як тут, дідько, можна не жалітися?
   — Кажу ж вам. Не було ніяких прецедентів. А з приводу когось над вами… Так поки ви не сказали, я і не знала, що в тій квартирі хтось живе. Можливо, хтось заселився нещодавно, от і все. 
    — І ви хочете, щоб я в це повірив?
    — Заспокойтесь. Я скину вам контакти управителя будинку. Можливо, він зможе вам допомогти. Але запевняю, я ні про що з того, що ви кажете, й гадки не мала..
    — Що ж, до побачення.
    — До побачення.
    Я закінчив виклик і кинув смартфон на ліжко. Мені не вірилося, що вона нічого не знає про це. Однак, я вже й сам не знав у що вірити. Я сів на ліжко, поклав передпліччя на коліна і втупився у підлогу. 
    Через деякий час я знову відчув чиюсь присутність. Не в моїй квартирі, а, як завжди, наді мною. Поки що було тихо, але я відчував, що це не надовго. Я встав і почав ходити взад-вперед, розмірковуючи про це, і згодом почув спочатку ледь чутні кроки. Потім вони стали більш впевненими. Це були кроки, що слідували за мною: крок за кроком вона ходила слідом ніби в такт по старій, скрипучій радянській підлозі. 
    Я не зміг це більше витримувати, одягнув навушники, увімкнувши музику, і пішов на вулицю. Я вирішив прогулятися біля стоянки та позазирати у вікна на другому поверсі прямо над моєю квартирою, сподіваючись вловити бодай якісь натяки життя там. 
    Десь до 11 вечора я пробув там, спостерігаючи за вікнами. Але світло так і не увімкнулося ні разу… У відчаї через відсутність відповідей на мої питання я пішов назад.
    Зайшовши всередину, я непомітно почав про себе молитися. Єдине бажання було, аби ця тиша протривала хоча б до ранку. Я присів в очікуванні. Незважаючи на втому, мені важко вірилося в те, що я взагалі зможу поспати. І був правий. Через мить вона знову почала щось робити. Я закрив очі й ляснув долонями по обличчю. У мене не було здогадок, як з цим боротися і що з цим робити… Буквально за пару днів я вже зненавидів цю квартиру, цю сусідку, ким би вона не була, хазяйку, рієлтора і всіх, кого тільки можна. Я відмовлявся вірити, що ніхто не міг нічого знати про неї до мого переїзду сюди. Я гадав, що найгірше — це буде пил та шум з першого поверху, але через цю сусідку я взагалі забув про такі вкрай жалюгідні проблеми.
    Тепер вона ніби тягала щось з однієї кімнати в іншу. Щось дуже важке... Ніби хтось там вирішив зробити нічну перестановку меблів. Постійний грюкіт, падіння, якісь стогони чи виття. Вона ніби з кожним разом намагалася демонструвати, що моє перебування тут з кожним днем буде ставати тільки гіршим.
    Я піднявся і вирішив пройти до ванної кімнати, щоб вмитися. Глянув у дзеркало. Червоні очі чухалися та пекли. Я сам виглядав так, ніби постарів на декілька років за ці пару днів. Вмившись, я пригадав, що в мене були беруші. Хутко побіг до сумки й став перебирати всі відділення по черзі. Нарешті я намацав коробочку з ними. Присівши на ліжко, засунув їх у вуха й криво посміхнувся. Тепер будь-які звуки чулися лиш віддалено. Я глянув на стелю ще раз. Я мав сильне бажання  звалити звідси якомога скоріше, але як мені хотілося спати... Проте не тут, не в цій кімнаті. Я взяв ковдру і пішов з нею до коридору, впавши там. Сподівався, що так буде бодай трохи безпечніше та і в цілому трохи ближче до виходу. Я ліг і майже одразу заснув. 
    Не знаю, скільки часу пройшло, наскільки довго мені вдалося поспати, проте я точно знав, що прокинувся знову не по своїй волі. Серце калатало, відчуття дикої тривоги заполонило мене. На своїх губах я відчув присмак крейди. Розплющивши очі, побачив, як зверху на мене сиплеться біла пудра. Гулкий удар. Навіть мої кістки відчували вібрацію. Я вийняв беруші, і тепер у повній красі відчув те, що творилося наді мною. Схопивши телефон, я підбіг до дверей, але на секунду затримався й увімкнув зйомку відео тремтячими руками. Незабаром рвонув ручку і кулею вилетів з квартири, одразу набравши поліцію. Швидко прояснивши ситуацію, я став чекати їх на вулиці, постійно покусуючи нігті. Чекати довелося недовго. Через хвилин 20 під’їхала машина, з якої вийшли два поліцейські.
    Ми опустили всі формальності, швидко перейшовши до суті справи. Я провів їх на другий поверх, до тієї квартири. Поліція зробила ті ж самі дії, що робив і я до цього, але, як завжди, у відповідь отримали тишу.
    Ми спробували ще декілька разів, але нічого. Все було марно. Після цього ми пройшли у мою квартиру. Прийшовши туди, як на зло, була мертва тиша. Вона ніби мала камери повсюди, чітко знаючи, коли їй потрібно зупинитися… 
    — Так, пане Богдане, — промовив один із полісменів, почухавши потилицю. — Що я можу вам сказати. Виглядає все це дуже дивно, проте наразі, ми нічого з цим зробити не можемо. Вибити двері, щоб дізнатися, що там таке, — не вийде. Для цього немає достатніх підстав. Також ми не можемо особисто зареєструвати описаний вами шум та ті звуки, про які ви показали на відео. Тож поки наші руки зв'язані.
    — Але мені що робити? Це трапляється кожен сука день, кожну кляту ніч!!! Ви підете і все це почнеться знову…
    — Хм… — вони переглянулися між собою. — Моя вам порада: якщо можете, просто з'їжджайте звідси і все. Може, там живе якась глухоніма з психічними відхиленнями, і не факт, що у вас колись вийде з нею про щось домовитися. Можливо, вона навіть і не знає, що створює якісь незручності вам…
    ‘Авжеж не знає...’ — подумки вилаявся я.
 Не знаю, що ще порадити, — розвівши руками, він закінчив свій монолог. 
   — Гаразд, дякую, що приїхали. Доброї ночі.
   — І вам.
    Я попрощався з полісменами й почав збирати речі, щоб поїхати звідси якнайшвидше. 
    Не встиг я заповнити навіть одну сумку, як моторошні звуки з її квартири розпочалися знову. Мені здалося, що там вже декілька людей, а можливо навіть більше. Це викликало нервові посмикування по моєму тілу. Відлуння їхніх голосів, що ніби перешіптувалися з різних частин квартири, доводили до сказу кожну клітинку мого тіла. Я виронив сумку, закривши вуха руками. Потім з’явилося виття, завивання, і знову шум, тріск, перетягування чогось. Какофонія різноманітних звуків ставала тільки гіршою з кожною секундою… Абсурдна наполегливість, з якою робилися ці дії, викликали ще більше відчуття страху. Я не зміг більше цього терпіти й вибіг з під'їзд на вулицю, подалі від цього будинку.
    Деякий час я бродив деінде. А потім, коли відчуття тривоги відступило, просто приліг на траві і заснув. 
    Я відчув, як хтось штурхає мене вбік. Важко розплющивши очі, побачив біля себе жінку, що тривожно дивилася на мене, питаючи, чи я в порядку і чи не потребую допомоги. Я відмахнувся і сказав, що все добре, просто була важка ніч. Вона ніби повірила і пішла собі далі. Я оглянувся навколо. Вже був день. Сонце світило на повну. Оглянув себе. Шорти, майка і відсутність взуття. Напевно, я і справді виглядав дивно зі сторони. Я помацав кишеню. З полегшенням дістав звідти телефон. У мене були пропущені дзвінки та купа повідомлень. Я пригадав, що мав би сьогодні вийти на роботу, але всі ці події змусили мене повністю забути про це. Я написав своєму начальнику з проханням дати мені ще пару вихідних через форс-мажор, про який я обов’язково розкажу їм потім. Набравши Олену, я сказав, що з'їжджаю негайно і прошу повернути заставу за останній місяць. Вона, звичайно, почала розпитувати: «чому, що?», але я вже не мав ніякого бажання щось пояснювати їй, відрізавши одним реченням: ‘що виселяюся негайно і не бажаю тут перебувати ані секундою більше, ніж буде потрібно для перевезення речей’. 
    В ту квартиру я так і не повернувся. Далі, ніж до входу в під’їзд, я психологічно не міг підійти. Та й навіщо? Вантажники зі служби перевезення речей зібрали все і разом зі мною поїхали до батьків, після того як ми розірвали договір із Оленою. 
    Першу ніч я не міг заснути взагалі. Постійно вертівся, а будь-який, навіть найменший шурхіт викликав у мене озноб по всьому тілу. Заспокоїтися вийшло тільки на другий тиждень. Але тільки частково. Я спробував потім прогуглити бодай щось про цей дім і ту кляту квартиру, але марно. З'ясувати щось про мешканців квартири №24, так і не вдалося.
    Я абсолютно не довіряв словам Олени, коли вона запевняла, що нічого не знала про загадкову сусідку з другого поверху. Можливо, вона навіть таким чином заробляла на тій квартирі, адже за умовами її договору повну суму не повертають, а прожити там хоча б тиждень здавалося просто неможливим. Хоча, думаю, я просто намагався знайти раціональну відповідь, реалістичну причину всього… В глибині душі я знав, що це було не так. Те, що там сталося, так і лишилося для мене загадкою, суцільно оповитою темрявою. 
    Одного разу я знову випадково натрапив на оголошення цієї квартири. Маю сподівання, що інші будуть розумніші за мене і одразу усвідомлять, що треба валити звідти негайно, допоки не стало пізно. А тим, хто вирішить випробувати долю і спробувати розкрити таємницю 24 квартири, я можу побажати тільки удачі.