4. Об'єкт LEAI-0312

Об'єкт LEAI-0312.

Вісім місяців тому. L.E.A.I. Вашингтон, Округ Колумбія, США.

   Хаширо Сакурохава прокинувся від ледь чутного, але настирливого бурчання вібри свого мобільного. Він не вмикав світло, щоб не розбудити Ейумі. У напівсонному стані він намацав свої окуляри, насунув їх на ніс і подивився на годинник: був початок четвертої ночі.

   Професор відповів на виклик. Зазвучав схвильований голос Едріана Камінські:

   — Професоре, об'єкт вирішив третє завдання у тесті. Ви маєте це бачити…

   — Що? Це точно? Я скоро приїду… — залишки сну миттєво випарувалися. Сакурохава підвівся з ліжка і почав одягатися.

   Після запуску віртуальної еволюції минуло вже дев'ять із половиною місяців. За цей час утворилося трохи більше 650 000 поколінь. Перші кілька місяців процес йшов без помітного прогресу. Професор кілька разів повертався до пошуку природних закономірностей регулювання параметрів мутагенезу, але всі його спроби закінчувалися нічим. Занадто багато факторів впливу, надто багато генів та надто складні функції, що визначають їх. Все це виглядає як математичний хаос, з якого не можна виділити якусь глобальну закономірність. Він звернув увагу, що складові комбінації математичних груп, якими він задавав функції генів, можна було звести до кількох простих кінцевих груп. Проте загалом для всього генетичного апарату разом із регуляторними генами, не можна було визначити загальну ізоморфну похідну групу. Можливо, саме тут треба шукати рішення? Однак такий загальний результат був цілком зрозумілим: різні нейромережі, різні алгоритми управління принципово відрізнялися один від одного. Відповідно складова група ставала пропорційно ускладненою нередукованою новою комбінацією. Може його інтуїція помиляється і тут не повинно бути якихось гарних універсальних закономірностей чи груп симетрій?

   Таким чином, не знаходячи рішення поставленого перед собою завдання, він просто продовжував експериментально комбінувати параметри мутагенезу, поступово покращуючи ефективність віртуальної еволюції. Приблизно три-чотири рази на добу відбувалися якісні зміни в алгоритмах нейронних мереж, які визначали нового лідера в ігровому всесвіті, але жодного разу нові набуті здібності не дозволяли цьому лідеру розв'язати навіть друге завдання у цьому тесті.

   Можна уявити той ступінь гнітючого розчарування, що охоплював професора від усвідомлення наближення чергової нищівної невдачі. Це спустошувало останні надії Хаширо і давало глибоку тріщину у сформованому багатим життєвим та науковим досвідом світогляді. І можна уявити, наскільки важливим був цей нічний дзвінок Едріана, який, можливо, символізує в собі довгоочікуване світло в кінці звивистого тунелю, який фактично перетворився для Хаширо на непереборний лабіринт.

   Як не намагався професор по-тихому піти зі спальні, йому не вдалося уникнути розмови з Ейумі:

   — Коли чекати на тебе? Через місяць, як минулого разу, чи тепер через два, а може через три?

   — Ейумі, вибач, але наш інтелект, схоже, навчився самостійно думати. Я маю бути в лабораторії. Ти ж знаєш, як це важливо для мене.

   — Поряд з тобою вже давно існує і думає інший небайдужий, сподіваюся, для тебе інтелект, який пройшов усі необхідні у твоєму житті тести, але йому останнім часом дістається уваги все менше і менше, — Ейумі сумно усміхнулася, супроводжуючи поглядом свого чоловіка.

   — Мені дуже шкода. Увечері обіцяю повернутись додому.

   — Звичайно, я все розумію…

•••

   Хаширо Сакурохава сидів за основним терміналом та переглядав логи. Поруч стояв схвильований Едріан Камінські:

   — Професоре, вибачте, що підняв з ліжка серед ночі, але я не наважився сам вирішувати про подальші дії. Ситуація неординарна та досить дивна. Нова нейромережа з'явилася п'ять годин тому. Я не звернув спершу на неї уваги, тому що вона не пройшла наш тест в автоматичному режимі. Вже пізніше мою увагу привернув той факт, що всі ці кілька годин свого існування вона всуху перемагає всіх своїх суперників взагалі без жодної поразки.

   — Це правильно, що ти зателефонував. Але що ти сам робиш ночами у лабораторії?

   — Я вже кілька тижнів пишу нову операційну систему для наших серверів і терміналів, надто багато незручностей та обмежень. Ну, ви знаєте. Часто засиджуюсь. А як помітив цю нейромережу, почав розбиратися, то й залишився в лабораторії на ніч. Після її появи вже утворилося 527 нових дочірніх поколінь, але вони й близько не можуть зрівнятися з нею за інтелектом. Я подумав, що причиною цього може бути занадто великий якісний розрив між цією нейромережею та другою батьківською нейромережею, і вирішив задати формування наступних поколінь лише за рахунок мутацій нашої нейромережі-лідера. Так я поспостерігав за еволюцією ще півтори години. 189 нових поколінь та жодних змін, лідер продовжує обігравати усіх всуху. У процесі спостереження я знижував активність мутагенезу до мінімуму, це нічого не змінило. Не знаю чому, але я вирішив запропонувати їй наші тести. І тут раптом вона видає рішення третього завдання через 12 хвилин, причому, що дивно, друге завдання більш просте вирішити не може.

   — Дуже цікаво, — пожвавішав професор. — Ти намагався повторювати тести?

   — Пробував. Ініціалізував у початковий стан та давав тести повторно.