1. День Нуль

Це сон, будь-який сон колись закінчується, прийде час – і ти прокинешся.

©Боб Белланка.

День Нуль.

Сьогодні. 15 липня. Лозанна, Швейцарія.

   Блакитні вогники поступово віддалялися та тьмяніли, поглинаючись цілковитою темрявою безмежного простору. Зі зникненням останнього проблиску зникали і тіні, завдяки яким тільки й могли існувати контури навколишніх предметів. Разом з навислим мороком, ніби змовившись, причаїлося і їхнє дихання – зникли найменші шарудіння і поскрипування.

   У цей момент Ноа завжди охоплювало непереборне відчуття, начебто і справді Світ довкола переставав існувати. Він спробував торкнутися стільця, на якому сидів, і рука пройшла крізь нього. Дивно, але стільця і справді більше не існувало, хоч він ще й відчував, що сидить на ньому. Він спробував підвестися, і ніби встав, але твердої поверхні під собою зовсім не відчув. Ноги затягувало у в'язку порожнечу. Щоб позбавитися цієї мани, він розумів, потрібно йти за блакитними вогниками. Треба поквапитись, інакше він їх втратить назавжди.

   Насилу перебираючи ногами немов у якомусь хисткому болоті, він намагався кудись іти. Важко було визначити, чи рухається він взагалі, але він вперто продовжував боротися з невидимою трясовиною. Вдалині на межі зору стали з'являтися мерехтливі вогники. Тепер вони були не блакитні, а переважно білі. Вони ставали все яскравішими і яскравішими, і в якийсь момент стало зрозуміло, що над ним купол ясного нічного неба.

   Іти стало легше, під ногами тепер була м'яка шурхотлива трава. Хоча все ще було темно і пустельно, навколо вгадувалася простора рівнина, що розкинулася від небокрая до небокрая. Тепер він відчував тепле літнє повітря, яке приємно лоскотало легким вітерцем його обличчя.

   Вдалині Ноа помітив тонкий жіночий силует. Тепер він прямував туди, не зводячи з нього погляду, ніби боявся, що той зникне. Коли наблизився, побачив дівчину з темним довгим волоссям, що розвивалося на вітру. Вона стояла до нього спиною на краю урвища і дивилася кудись у далечінь. Щось у ній здавалося дуже знайомим, ніби Ноа знав її все своє життя, і водночас усвідомлював, що ніколи раніше з нею не зустрічався. Може це було в іншому житті? Щоб зазирнути їй в обличчя, залишалося зробити кілька кроків, але як він не намагався, наблизитися ще хоч трохи чомусь ніяк не вдавалося.

   — Я тебе знаю? — навіщось спитав він.

   — Звичайно, — відповіла вона, не обертаючись.

   — Хто ти?

   — Словами неможливо відповісти на твоє запитання, — сказала вона.

   — Тоді як мені тебе впізнати?

   — Ти мусиш сам згадати…

   — Як мені зробити це?

   — Звільнити свій розум і довіритися почуттям. Ти сам це знаєш.

   — Я не зовсім впевнений у цьому…

   — Ти просто не готовий собі зізнатися.

   — Я не розумію…

   — Я покажу. Ходімо зі мною.

   — Куди?

   — Туди, звідки ми прийшли.

   — Гаразд.

   Вона простягла йому руку, і тепер він зміг підійти до неї впритул, торкнувшись її плеча. Він спробував зазирнути їй у вічі, але не встиг.

   — Ходімо, — сказала вона і впевнено ступила вперед у прірву, що чорніла перед ними.

   У Ноа перехопило подих, і він на мить забарився. Цього виявилося достатньо, щоб їхні руки розімкнулися, і дівчина назавжди зникла з його поля зору.

   І саме цієї миті цей сон завжди закінчувався.

   Ноа прокинувся. Він трохи задрімав прямо в лабораторному стільці.

   Йому вже не раз снився цей дивний сон, але за останні півроку це ставалося дедалі частіше. А тепер ось це навіть сталося прямо в лабораторії, варто було йому на п'ять хвилин прикрити очі. Здавалося б, стільки разів він переживав уві сні цей сюжет, що вже давно міг би змінити кінцівку. Скільки разів він обіцяв собі, що наступного разу обов'язково зробить крок, не замислюючись, разом із цією таємничою дівчиною, і тоді може, нарешті, дізнається, хто ж вона така. Однак уві сні, він ніби не знав себе справжнього і вперто розігрував, як сумлінний актор, один й той самий сценарій.

   Ноа потягнувся в кріслі і глянув на годинник. До закінчення чергового етапу тестових обчислень залишалося менше години.

   Темно-сіра із сріблястим відливом стійка з восьми серверних блоків умиротворююче підморгувала блакитними вогниками, нагадуючи про недавній сон. У кожному із них зараз працювали на повну силу по 12 квантових мікропроцесорів. Ноа знову відчужено розслабився у лабораторному стільці, загіпнотизовано спостерігаючи за химерною світловою грою прямокутних маленьких світлодіодів.

   Йому часто подобалося так пізно вечорами залишатися наодинці у лабораторії, коли всі розходилися по домівках, залишаючи будівлю майже порожнюю. Тиша і мерехтлива блакитним світлом напівтемрява разом з характерним трохи помітним потріскуванням механічних жорстких дисків, які у великій кількості ще були присутні в лабораторних серверах, створювали у нього сприятливу атмосферу для творчого настрою. Крім того, був ще один плюс таких от тихих самотніх вечорів. Вільні сервери, розташовані у сусідніх приміщеннях лабораторії, які використовувалися вдень для інших проектів, дозволяли значно збільшити потужність квантових обчислень. Однак зараз він ловив себе на думці, що окрім ідіотських спроб знайти приховані закономірності в миготливих світлодіодах, у його голові були геть відсутні будь-які думки, і тим паче корисні для вирішення актуальної проблеми.