Пролог

Лекція.

Чотири роки тому. 10 вересня.

Вашингтон, Округ Колумбія. Університет Джорджа Вашингтона.

   Блакитноока дівчина забарилася перед входом в аудиторію, розглядаючи на темних дубових дверях дві великі фігуристі літери GW. Це був той рідкісний випадок, коли на дверях замість номера аудиторії було прикріплено металеве гравіювання з лише абревіатурою університету.

   — Кетріне, ти заблукала? — почувся іронічний голос хлопця позаду.

   — Уяви собі, Джері, ні, — вразливо відповіла дівчина.

   — Що тоді мрійливий гуманітарій має намір робити на серйозній науковій лекції?

   — Мрійливий гуманітарій збирається перевірити, наскільки виправдана зарозумілість технарів.

   — А ти взагалі знаєш про що тут буде мова, чи тобі байдуже? — Джері продовжував у глузливому тоні.

   — Звісно, вступна лекція з курсу штучного інтелекту. Саме її я й шукала.

   Джері трохи здивувався:

   — Невже? Звідки такий інтерес до програмування?

   — Шкода стало вас технарів, хочу допомогти, — Кетрін награно змінила тон на жалісно-поблажливий.

   — Ну, звісно ж, тебе нам тільки й не вистачало.

   — Може й не вистачало. Усім відомо, що наука зараз склала шпаги у цій галузі. Непосильне це завдання навчити комп'ютер мислити по-людськи.

   — І чим ти можеш допомогти? Гадаєш, якщо поговорити з комп'ютером про сенс буття і прочитати йому пару сопливих віршів про кохання, він сам собою налагодиться? — Джері засміявся.

   — Так гадаю навіть не я. На допомогу від гуманітаріїв сподівається чимало відомих технарів, які усвідомили своє безсилля у цій галузі.

   Джері трохи напружився, намагаючись збагнути, про кого говорить Кетрін. Трохи подумавши, він із колишнім скепсисом запитав:

   — І, наприклад?

   — Ну як же, наприклад, Деймон Хоровітц[1]. Ти що, не знав? — Кетрін глянула на Джері і зобразила на своєму обличчі розчарування.

   Той зібрався щось відповісти, але в останній момент передумав, бо Кетрін невдоволено підштовхнула його своїм плечем.

   — Через тебе ми запізнимося. Всі вже тільки на нас і чекають.

   Довелося поквапитися. Вони швидко пройшли всередину і сіли поряд на вільні місця у першому ряду, що був майже порожнім. Неподалік від них сидів лише їхній молодий викладач філософії Браян Хенслі, який сам цього року прийшов до їхнього університету після аспірантури.

   Кетрін з гордим виглядом прошепотіла Джері на вухо.

   — Я тут, між іншим, не єдиний гуманітарій.

   Професор Хаширо Сакурохава оглянув з-під окулярів притихлих студентів в аудиторії.

   Переконавшись, що передлекційна метушня повністю заспокоїлась, професор підвівся з-за столу і пройшовся сценою перед великим білим проекційним екраном.

   Ось вже двадцять вісім років поспіль він традиційно починає свій курс з лекції, що посвячувала слухачів в історичну хроніку захоплюючих подій, що розповідають про таємниці створення мислячих машин. Першу свою лекцію у стінах цього університету він прочитав після успіху своєї книги "Нащадки Паскаліни". Книга являла собою науково-популярну працю, розраховану на тих, хто ще добре пам'ятав основи біології, математики та фізики на рівні середньої освіти. Проте, окрім широкої аудиторії, яка цікавилася цією темою, книгу помітили й фахівці в освітній сфері. Пізніше йому навіть запропонували написати підручник, який у підсумку витримав вже п'ятнадцять видань.

   Тоді, у день свого тридцятирічного ювілею, йому зателефонував старий приятель з університету, який викладав там інформаційні технології, та повідомив, що йому пропонують підтримати новий експериментально створений курс із штучного інтелекту.

   Хаширо погодився не одразу. Основна його робота у науково-дослідній лабораторії і так поглинала весь його творчий потенціал. Проте щось таки притягувало його до цього академічного життя. Можливо, це був якийсь внутрішній потяг до самовираження та бажання зацікавити своїми знаннями інших людей. Можливо, просто хотілося якоїсь різноманітності. Зрештою, спробувавши, він затримався тут надовго. Навантаження в університеті було невелике і часу забирало небагато, тому він без проблем поєднував викладання в університеті з науково-дослідною роботою в лабораторії.

   Лекції професора майже завжди переходили у відверті дискусії. Нудьгувати зазвичай не доводилося нікому. Це була ще одна причина, яка утримувала його у стінах університету. Незважаючи на те, що в більшості випадків мислення студентів через свою ще недосвідченість рясніло наївними ідеями і поширеними помилками, спілкування з ними не давало розслаблятися. Потік різних нестандартних поглядів та ідей нерідко звертав увагу на нові деталі в усталених шаблонах теорій. Це підживлювало його власні творчі пошуки, а часом навіть підштовхувало до успішних рішень у робочих проектах.

   Опустивши погляд, професор, розмірковуючи, неквапливо пройшовся по сцені: