Сирена

Каел чекав біля виходу зі штабу, спершися плечем об кам’яну стіну.
Ніби знав, що розмова не буде короткою.
І ніби не сумнівався, що Йоліна все ж вийде.
Вечірня Верена зустріла її холодним повітрям і шумом далеких вулиць, але після кабінету Мейліни навіть це здавалося нереальним.
Каел одразу помітив її обличчя.
Випрямився.
— Все настільки погано?
Йоліна кілька секунд мовчала.
Потім повільно похитала головою.
— Я не знаю.
І це було найчесніше, що вона зараз могла сказати.
Каел уважно дивився на неї, але не перебивав.
За це вона була йому вдячна.
— Вона знала моїх батьків, — тихо сказала Йоліна. — І сказала, що їхнє зникнення не було випадковим.
Каел ледь насупився, ніби почув те, що давно підозрював.
— Це ще не все, так?
Йоліна нервово видихнула.
Перед очима знову майнула та мить.
“Медальйон у тебе?”
Вона машинально торкнулася тканини одягу біля шиї — і одразу прибрала руку.
Каел помітив цей рух.
Звісно, помітив.
Але нічого не сказав.
І саме це насторожило її ще більше.

— Вона хоче, щоб я приєдналася до Ордену, — сказала Йоліна.
— А ти?
Дівчина гірко всміхнулася.
— Я навіть не знаю, кому тепер можна вірити.
На кілька секунд між ними запала тиша.
Потім Каел тихо відповів:
— Це нормально.
І чомусь саме ці слова прозвучали чесніше за все, що вона сьогодні почула.

Дівчина уже хотіла щось відповісти, коли раптом різко здригнулася.
Під тканиною одягу щось обпекло шкіру.
Вона інстинктивно схопилася за груди.
Медальйон.
Він нагрівався — швидко, майже боляче.
Йоліна різко втягнула повітря.
— Що…
І в ту ж мить у дворі  прорізався різкий виття сирени.
Низький, металевий звук ударив по вулицях, відбився від кам’яних будинків і змусив людей навколо завмерти.
Потім усе вибухнуло рухом.
Хтось кинувся зачиняти крамницю.
Хтось побіг до провулків.

У повітрі миттєво з’явилася паніка.
Каел різко підняв голову.
Його обличчя змінилося за секунду.
Спокій зник.
— Тікаймо, — коротко кинув він.
Йоліна розгублено подивилася на нього.
— Що сталося?
Каел уже схопив її за руку.
— Люди Кріальдії десь поруч.
У неї похололо всередині.
Сирена продовжувала вити.
А медальйон ставав дедалі гарячішим.

Каел тягнув Йоліну за собою вузькими вулицями Верени так швидко, що вона ледь встигала дивитися під ноги.
Сирена все ще вила десь позаду.
Люди метушилися, зачиняли двері, ховалися в будинках.
Йоліна бігла, намагаючись не втратити дихання, і весь цей час відчувала жар під одягом.
Медальйон палав.
Наче попереджав.
Наче відчував щось раніше за неї.
Каел різко звернув у вузький провулок, потім ще раз — і нарешті зупинився біля непримітних дверей між двома кам’яними будинками.
Він швидко провів рукою над замком.
Щось клацнуло.
— Заходь.
Йоліна майже влетіла всередину.

Двері одразу зачинилися за їхніми спинами.
Кілька секунд вона просто стояла, намагаючись вирівняти дихання.
Тиша після сирени здавалася неприродною.
І тільки тоді вона зрозуміла:
жар зник.
Йоліна здивовано торкнулася медальйона через тканину.
Теплий.
Але вже не обпікав.
Вона повільно підняла очі на Каела.
— Чому він перестав нагріватися?

Каел завмер лише на мить.
Надто коротко для людини, яка нічого не приховує.
— Бо ми вже далеко від них, — відповів він.
Але Йоліні чомусь здалося, що це не вся правда.

Сирена раптово обірвалася, залишивши після себе глуху, неприродну тишу, яка ще гірше тиснула на вуха.
Йоліна повільно опустила руки, все ще відчуваючи під пальцями холод медальйона.
— А як до такого ставляться ті, хто не входить до Ордену? — тихо запитала вона.
Каел не одразу відповів.
Він підійшов до вікна, трохи відхилив штору, обережно виглянув назовні.
— Вони цього не бачать, — нарешті сказав він.
Йоліна насупилась.
— Як це “не бачать”?
Каел відпустив тканину й повернувся до неї.
— В цій частині Верени живуть тільки члени Ордену.
Пауза зависла важкою.
Йоліна повільно обвела поглядом кімнату.

— Тобто… сирена була тільки для вас?
Каел коротко кивнув.
— І для тих, хто опинився поруч не в той час.
Йоліна відчула, як у неї всередині неприємно стислося.
— А ті, хто не в Ордені?
Каел трохи відвів погляд.
— Вони просто живуть в інших районах. І не ставлять зайвих питань.
Він замовк на мить, а потім додав тихіше:
— І зазвичай… не чують те, що не повинні чути.
Йоліна повільно стиснула пальці на медальйоні.
І вперше за цей вечір їй здалося, що Верена — це не просто місто.

А щось значно більш закрите.

Стук у двері був різким, уривчастим — не ввічливим, а терміновим.
Каел уже за мить опинився біля входу.
Відчинив.
На порозі стояли Ніколь і Мішель — обидві напружені, з тією зібраністю, яка буває тільки в моменти, коли все йде не за планом.
Ніколь навіть не зайшла всередину.
— Схопили Паула Стефан, — сказала вона швидко.
Повітря в кімнаті ніби стало важчим.
Каел завмер.
На секунду — просто тиша.
— Праву руку Мейліни Кверт, — додала Мішель тихіше, ніби це пояснювало все.
Йоліна відчула, як у неї стискається шлунок.
Вона ще не встигла звикнути до думки про Орден.
А тепер це ім’я прозвучало так, ніби воно може змінити баланс усього міста.
Каел повільно видихнув.
— Де його взяли?
Ніколь обмінялася поглядом із Мішель.
— Біля зовнішнього сектору. Він ішов не сам.
Каел різко підняв погляд.
— Кріальдія?
Ніколь не відповіла одразу.
І це було гірше за будь-яке “так”.

— Так, сидіть вдома. Якщо хтось прийде — має здаватися, що тут нікого.
Він уже був напіврозвернутий до дверей.
— І не виходьте.
Наступної миті він зник у коридорі, швидко й без зайвих слів, ніби час раптом став найдефіцитнішою річчю.
Двері тихо зачинилися.