Зустріч

Тим часом у Верена вже сутеніло.
Йоліна мовчки йшла поруч із Каелем вузькими кам’яними вулицями. Холодний вітер пробирався під плащ, але вона майже не звертала на це уваги.
Після повідомлення Ільдану на душі стало трохи легше.
І водночас — тривожніше.
Каел ішов швидко, ніби поспішав.
— Куди ми? — нарешті запитала Йоліна.
— У головний штаб Ордену.
Вона різко повернула голову.
— Навіщо?
Каел кілька секунд мовчав.
— Вас хоче бачити керівниця.

У Йоліни всередині все напружилось.
— Яка ще керівниця?
Він глянув на неї вже серйозніше.
— Мейліна Кверт.
Саме ім’я прозвучало так, ніби мало щось означати.
І, судячи з тону Каела, означало багато.
— Чому вона хоче мене бачити? — тихіше запитала Йоліна.
— Не знаю, — коротко відповів він.
Але Йоліна відчула: це неправда.
Він знав більше, ніж говорив.
Попереду, над темними дахами Верени, вже виднілась висока будівля зі срібними вежами.
Без прапорів.
Без символів.
Наче місце, яке не мало існувати офіційно.

Йоліна йшла поруч із Каелем і відчувала, як із кожним кроком повітря стає важчим.
— Далі сама, — тихо сказав він біля дверей.
Вона різко повернула голову.
— Що?
— Керівниця хоче говорити з тобою без свідків.
Це прозвучало не як наказ.
Швидше як попередження.
Двері відчинилися самі — без стуку.
Усередині було тихо.
Занадто тихо для місця, де вирішують важливі речі.
За столом сиділа жінка.

Спокійна. Пряма постава. Погляд уважний, але не різкий.
Мейліна Кверт.
— Йоліна, — сказала вона нарешті.
Не питання.
Факт.
Йоліна насторожилась.
— Ви мене знаєте?
Мейліна на мить затримала погляд.
— Я знала твоїх батьків.
Це прозвучало тихіше, ніж попередня фраза.
І одразу змінило атмосферу кімнати.
Йоліна відчула, як серце пропустило удар.
— Ви… були з ними?
Мейліна не одразу відповіла.

Підійшла до вікна.
— Я говорила з ними незадовго до того, як вони зникли.
Пауза.
— Вони були стурбовані. Але не пояснили всього.
Йоліна зробила крок уперед.
— Що з ними сталося?
Мейліна повернулася.
І вперше її спокій дав тріщину — дуже маленьку, але помітну.
— Ми досі не маємо повної відповіді на це питання.
Тиша стала важчою.
— Але я знаю одне, — додала вона. — Вони не зникли випадково.
Йоліна стиснула пальці.

— Тоді чому ви нічого не зробили?
Мейліна не відвела погляду.
І ця пауза була довшою за всі попередні разом.
— Ми зробили. Просто запізнилися.
І вперше в цій розмові стало зрозуміло:
правду тут знає ніхто повністю.
І кожен лише збирає уламки того, що сталося.

Йоліна ще тримала в собі напругу після слів про батьків, коли Мейліна Кверт раптом змінила тон.
Вона зробила крок ближче.
— Медальйон у тебе?
Йоліна завмерла.
— Який медальйон?
Мейліна не відвела погляду.
— Той, що належав твоєму батькові.
Тиша в кімнаті стала іншою — не просто напруженою, а небезпечно точною.
Йоліна повільно торкнулась одягу на грудях, ніби сама не була впевнена, що шукає.
— У мене… нічого такого немає.
Мейліна на мить примружилась.
І вперше її спокій виглядав не впевненістю, а перевіркою.
— Цікаво, — тихо сказала вона.

Мейліна Кверт дивилася на неї уважно, без поспіху.
— Ти хочеш приєднатися до Ордену?
Тиша стала густою.
Йоліна ледь нахилила голову.
— Я нічого не знаю про нього.
Пауза.
Вона не відводила погляду, але й не наближалась.
— Я не можу відповісти на те, чого не розумію.
Мейліна повільно кивнула, ніби прийняла це як факт, а не як відмову.
— Це справедливо.
І на мить у кімнаті стало ще тихіше.

Йоліна вийшла зі штабу Ордену так, ніби повітря за дверима стало іншим — не легшим, а просто менш визначеним.

Дівчина  зробила кілька кроків уздовж холодного кам’яного коридору і тільки тоді зрозуміла, що майже не пам’ятає, як саме закінчилась розмова.
У голові залишилися уривки:
“Я знала твоїх батьків.”
“Вони не зникли випадково.”
“Медальйон у тебе?”
І погляд Мейліни Кверт — спокійний, але надто уважний, ніби вона бачила в Йоліні щось, чого сама Йоліна не бачила.

Вона зупинилася біля стіни.
Дихання було рівним, але думки — ні.
Батьки.
Орден.
Зникнення.
І ця дивна впевненість Мейліни, яка звучала не як здогад, а як щось давно відоме.
“Вони не зникли випадково.”
Це речення чіплялося найсильніше.
Бо якщо це правда — тоді все, у що вона вірила з дитинства, розсипається.
І тітка.
І дім.
І мовчання про минуле.

Йоліна стиснула пальці, ніби намагаючись зібрати себе в одне ціле.
Вона не довіряла Ордену.
Але вперше за довгий час не була впевнена, що не довіряти — правильно.
Вона зробила крок уперед, потім ще один.
І пішла далі по вулиці Верени, не маючи відповіді навіть на найпростішу думку:
це була правда… чи ще одна дуже добре побудована брехня?