Спроба все прояснити

Він вийшов із поїзда одним із перших.
Ельшейя зустріла його холодним вітром і сірим небом. На відміну від Міраля, тут усе здавалося стриманішим: люди говорили тихіше, вулиці були ширшими, а кам’яні будівлі — вищими.
Ільдан поправив сумку на плечі й швидко рушив уперед.
Всю дорогу він майже не спав.
Перед очима знову й знову з’являлися рядки листа Йоліни.
“Це не мій вибір.”
“Я не хочу туди йти.”
“Не вір їм.”
Він досі не міг повірити, що батьки приховували від нього щось настільки серйозне.
Нарешті Ільдан зупинився біля великої світлої будівлі з темними прапорами Астери над входом.
Саме тут зберігалися міські архіви й опікунські реєстри.
Він піднявся сходами й зайшов усередину.
— Чим можу допомогти? — спокійно запитала жінка за стійкою.
— Мені потрібна інформація про опікунську справу.
— Ім’я?
Ільдан на мить стиснув пальці.
— Йоліна Фаерлі.
Жінка почала переглядати записи.
Спочатку її обличчя залишалося байдужим. Але за кілька секунд щось змінилося.
Вона нахмурилась.
Перегорнула сторінку.
Потім ще одну.

— Дивно… — тихо пробурмотіла вона.
У грудях Ільдана все напружилось.
— Що таке?
Жінка повільно підняла погляд.
— Частина записів відсутня.

— Як відсутня? Хто їх міг стерти?
Жінка за стійкою помітно напружилась.
— У мене немає відповіді на ваше запитання.
Ільдан нахилився ближче.
— Ви можете подати запит, щоб їх відновили?
Вона повільно похитала головою.
— Тільки якщо офіційно звернуться органи порядку.
— Але ж це незаконно! Людина не може просто зникнути з архівів!
Кілька людей у залі озирнулися на нього.
Жінка швидко понизила голос.
— Пане, я раджу вам говорити тихіше.
— Тихіше? — Ільдан нервово всміхнувся. — Ви зараз говорите, що записи моєї двоюрідної сестри просто… зникли.
Жінка мовчала кілька секунд.
Потім тихо сказала:

— Таке трапляється рідше, ніж ви думаєте.
Усередині в Ільдана все похололо.
— Тобто це вже бувало?
Вона відразу відвела погляд.
— Я цього не казала.
Ільдан повільно стиснув щелепи.
Тепер це вже не виглядало як звичайна сімейна історія.
Щось було значно гірше.

Ільдан різко штовхнув двері архіву й вийшов на вулицю.
Холодне повітря вдарило в обличчя, але це не допомогло заспокоїтись.
Записи зникли.
Не загубилися.
Не пошкодилися.
Саме зникли.
Він повільно стиснув кулак.
У голові знову пролунали слова працівниці архіву:
“Таке трапляється рідше, ніж ви думаєте.”
Наче вона знала більше, ніж сказала.
Ільдан пройшов кілька кроків вузькою вулицею, коли раптом зупинився.
Феоній.

Він різко підняв голову.
Його друг уже другий рік працював в органах порядку Ельшейї.
Якщо хтось і міг подати офіційний запит — то він.
Ільдан швидко дістав комунікатор.
Кілька секунд дивився на контакт, ніби сумніваючись, чи варто втягувати ще когось у цю історію.
А потім натиснув виклик.
Сигнал ішов довго.
— Ільдан? — почувся здивований голос. — Ти ж мав бути в Міралі.
— Мені потрібна твоя допомога.
Пауза.
— Щось сталося?
Ільдан подивився на людей, що проходили повз нього, і тихо відповів:
— Думаю… я щойно дізнався, що хтось стер людину з реєстрів Астери.

— Кого саме? — голос Феонія став серйознішим.
Ільдан на мить заплющив очі.
— Йоліну Фаерлі.
На тому боці зв’язку запала коротка тиша.
— Повтори, — повільно сказав Феоній.
— Йоліну Фаерлі, — чіткіше повторив Ільдан. — Моя двоюрідна сестра. Її записи в архівах Ельшейї… частково відсутні. Повністю.
Знову тиша, але цього разу довша.
— Ти впевнений, що це не помилка системи?
— Я бачив сам, — різко відповів Ільдан. — І я був у архіві. Вони не можуть відновити дані без запиту органів порядку.
Феоній видихнув.

Добре. Не рухайся нікуди. Я зараз перевірю, що можу зробити зі свого боку.
— Феонію…
— Так?
Ільдан стишив голос:
— Це не просто зникнення. Тут щось не так. Вони злякались, коли я назвав ім’я.
Пауза.
— Я тебе почув, — нарешті сказав Феоній. — Я передзвоню.
Зв’язок обірвався.
Ільдан опустив руку з комунікатором і вперше за весь день відчув не злість.
А тривогу.

Зв’язок увімкнувся майже одразу, ніби Феоній не відходив від комунікатора.
— Друже… — його голос звучав уже інакше. Втомлено. Напружено. — Вибач, але мій бос сказав не лізти в цю справу.
Ільдан завмер.
— Що значить “не лізти”? — повільно перепитав він.
— Те й значить, — Феоній знизив голос ще більше. — Він навіть слухати не захотів деталей. Просто… різко обірвав. Сказав, щоб я забув це ім’я.
— Йоліна Фаерлі, — холодно уточнив Ільдан.
— Так, — коротка пауза. — І… чесно? Він злякався.
Ільдан відчув, як у нього всередині щось стислося.
— Злякався кого? — тихо запитав він.

Феоній не відповів одразу.
— Я не знаю, — нарешті сказав він. — Але я бачив його таким тільки раз. Коли йшлося про справи рівня… столиці.
Пауза затягнулась.
— Ільдане, — додав він обережніше, — ти в що вліз?
Ільдан дивився просто перед собою, не помічаючи людей навколо.
Тепер це вже точно не було “сімейною справою”.
І це вже не зупиняли словами “забудь”.