Гнів Ільдара

Після того, як Каел пішов, у будинку стало незвично тихо.
Лише десь за вікном шумів вітер і тихо стукав дощ.
Ніколь першою підвелась із-за столу й почала збирати тарілки.
— Я помию, — тихо сказала Мішель, забираючи чашки.
Йоліна кілька секунд нерішуче сиділа на місці, а потім теж встала.
— Я допоможу.
Ніколь швидко глянула на неї й ледь усміхнулась.
— Тоді витирайте.
Усе це виглядало дивно звичайним.
Три дівчини на кухні.
Тепле світло лампи.
Шум води.
Тихий брязкіт посуду.

Наче за межами цього будинку не було ні втечі, ні Ордену, ні Кріальдії.
Йоліна спіймала себе на тому, що вперше за довгий час не здригається від кожного звуку.
— Каел часто так іде? — обережно запитала вона, витираючи тарілку.
Ніколь на мить замовкла.
— Часто.
Мішель мовчки поставила останню чашку на полицю.
— Іноді серед ночі, — додала вона спокійно. — Іноді на кілька днів.
Йоліна опустила погляд на рушник у руках.
Червоне світло браслета досі стояло перед очима.

Ільдан навіть не постукав — двері різко відчинилися.
— Де вона? — голос зірвався ще на порозі.
Лалді підняла погляд від столу, здивована його станом.
— Хто?
— Не прикидайтесь, — він кинув лист на стіл. — Йоліна.
Свінт повільно випростався.
— Ти не маєш говорити з нами в такому тоні.
— МАЮ! — Ільдан зробив крок уперед. — Ви сказали, що вона просто втекла. А це — брехня.
У кімнаті стало тихо.

— Мамо, як ти могла?! Вона ж твоя племінниця!
Лалді зблідла, але не відповіла одразу.
— Синку… — почав Свінт, піднімаючись із місця. — Що б вона тобі не написала, це вирвано з контексту. Вона емоційна. Вона втекла і зараз може писати що завгодно.
— ЩО ЗНАЧИТЬ “ЩО ЗАВГОДНО”? — Ільдан кинув погляд на нього. — Тут написано, чому вона пішла!
Лалді різко видихнула.
— Вона не розуміє, що говорить. Вона була налякана, образилася…
— Образилася? — Ільдан зробив крок ближче. — Ви називаєте це “образилася”?
— Я обов’язково з’ясую, що сталося. Завтра повернуся до Ельшейї.
Він розвернувся й пішов до дверей.
— Сину, ти куди? — різко запитала Лалді.
Він не зупинився.
— Переночую в друга.
Двері зачинилися тихо, але в кімнаті це прозвучало як удар.

Ільдан відчинив двері майстерні без звичного стуку двічі.
Ельшейя зустріла його холодним повітрям старого кварталу, але всередині майстерні було тепло й тісно від запаху металу та кристалів.
Ліствен підвів голову від робочого столу.
— Ти сьогодні або дуже поспішаєш, або дуже злий, — спокійно сказав він.
Ільдан зайшов усередину й одразу витягнув комунікатор.
— Мені треба, щоб ти подивився на це.
Ліствен не взяв його одразу.
— Твій?
— Так.
Коротка пауза.
— Що з ним?
Ільдан стиснув пальці навколо пристрою.

— Повідомлення зникло.
Ліствен трохи нахилив голову.
— Яке повідомлення?
— Те, яке я отримав сьогодні. Воно було від… — він на мить запнувся. — Від Йоліни.
Після цих слів у майстерні стало тихіше.
Ліствен повільно взяв комунікатор.
— Добре. Покажи.
Він відкрив корпус, перевірив кристалічний резонанс, провів пальцями по сигнальній лінії.
Його обличчя поступово змінювалось.
Спочатку — звична зосередженість.
Потім — настороженість.

Потім — щось значно серйозніше.
— Ти впевнений, що воно зникло повністю? — тихо запитав він.
— Я бачив це. І через кілька хвилин — порожній екран.
Ліствен повільно закрив пристрій.
— Це не стандартна поведінка системи.
Ільдан напружився.
— Що ти маєш на увазі?
Ліствен підняв погляд.
— Жоден звичайний комунікатор у Астера не стирає вже прочитані повідомлення повністю.
Пауза.

— Якщо воно зникло… значить або це був нестандартний канал передачі…
Він замовк на секунду.
— Або хтось змусив систему зробити вигляд, що цього повідомлення ніколи не існувало.
І ось тут у Ільдана вперше з’являється не просто тривога.
А чітке відчуття, що він торкнувся чогось, що вже давно не є “сімейною справою”.