Вечеря

— Перевірка документів, — коротко пролунало в коридорі вагона.
Йоліна завмерла. Шум коліс раптом став надто гучним, ніби поїзд сам видавав їхню присутність. Вона інстинктивно сильніше притиснула сумку до себе.
Каел не повернув голови одразу. Лише повільно перевів погляд до проходу — спокійно, занадто спокійно для цієї ситуації.
У купе з’явився чоловік у сірому плащі. За ним — ще один. Вони рухались рівно, без поспіху, але в цій рівності було щось неприємне: звичка шукати.
— Документи, — повторив перший.
Каел без слова дістав папери і подав їх уперед. Йоліна зробила те саме, хоча пальці ледь слухались. На мить їхні руки перетнулись біля столика — і він ледь помітно торкнувся її зап’ястя, коротко, майже непомітно.
Це було не заспокоєння. Швидше — наказ.

Чоловік у сірому розгорнув документи.
І завмер.
Його погляд ковзнув рядками, повернувся назад, ще раз. Ледь помітна зморшка з’явилась між бровами.
— …Еліса Вейн? — уточнив він.
Каел навіть не моргнув.
— Так.
Пауза затягнулась. Йоліна відчула, як повітря в купе ніби стало густішим. Десь на межі відчуттів щось змінилось — ніби реальність на мить “просіла” і знову стала на місце.
Чоловік перегорнув сторінку.
— Дані збігаються, — сухо сказав він.
Другий лише кивнув.
— Проїзд дозволено.
Каел коротко схилив голову, не виказуючи жодної емоції. Йоліна повторила рух запізно, майже механічно.
Коли перевіряючі вийшли, двері вагона зачинились із тихим клацанням.
Кілька секунд ніхто не рухався.
Лише потяг продовжував іти вперед.
Першим заворушився Каел. Він забрав документи і швидко, без зайвих рухів, сховав їх у внутрішню кишеню сумки. Йоліна зробила те саме — пальці тремтіли, але вона не випустила нічого з рук.
— Не затримуватись, — тихо сказав Каел.
І знову став просто пасажиром, ніби нічого не сталося.

Дорога до Верени зайняла чотири дні. За цей час у потязі було ще три перевірки, і щоразу Йоліна завмирала, коли в коридорі лунали важкі кроки. Але Каел залишався незворушним. Документи знову показували чужі імена, а перевіряючі не знаходили нічого підозрілого.
Та навіть після цього Йоліна не могла розслабитися. Здавалося, варто їй лише на мить втратити пильність — і все зруйнується.
На світанку четвертого дня потяг почав сповільнюватися.
— Верена, — тихо сказав Каел, дивлячись у вікно.
Йоліна підвелась зі свого місця й теж визирнула назовні.
Місто зустріло її сірим небом, холодним вітром і темними дахами будинків. Навіть повітря тут було іншим — гострішим, важчим.
Вона машинально сильніше стиснула пальці на ручці валізи.

— Тут холодно… — вирвалось у неї.
Каел ледь помітно всміхнувся.
— Це ще теплий початок осені.
Йоліна здивовано подивилась на нього. У її рідному місті навіть наприкінці вересня повітря залишалось теплішим. А тут холод пробирався під одяг уже на початку осені.
Потяг остаточно зупинився.
За вікном повільно проплив напис:
«ВЕРЕНА».

Каел першим зійшов із вагона й простягнув руку, допомагаючи Йоліні ступити на платформу.
Холодне повітря Верени одразу вдарило в обличчя. Після теплого вагона воно здалося майже крижаним. Над містом висіло важке сіре небо, а вітер гуляв між людьми, здіймаючи поли плащів.
Йоліна міцніше стиснула ручку валізи й розгублено озирнулась. Незнайоме місто шуміло навколо: чужі голоси, гуркіт коліс, свист потягів.
Каел кинув короткий погляд навколо, ніби перевіряючи щось.
— Ідіть зі мною, — тихо сказав він. — Вам же треба десь зупинитися.
Йоліна насторожено подивилась на нього.
— Куди ми?
Він на мить помовчав, а потім відповів спокійно:
— До мене додому.
Йоліна ледь звузила очі. Після всього, що сталося за останні дні, ця фраза звучала надто просто.
Наче можна було ось так взяти — і довіритися незнайомцю.
Та повертатися їй було нікуди.
Каел узяв свою сумку й рушив уперед крізь натовп. За кілька секунд Йоліна все ж пішла слідом.

Вони йшли вулицями Верени майже годину.
Спочатку навколо був шум вокзалу, натовпи людей і гуркіт екіпажів, але чим далі вони відходили, тим тихішим ставало місто.
Йоліна мовчки йшла слідом за Каелом, час від часу озираючись. Холодний вітер пробирався під плащ, а валіза з кожною хвилиною ставала все важчою.
Верена була зовсім не схожа на її рідне місто.
Тут будинки стояли ближче один до одного, вузькі вулиці губилися в сірому тумані, а у вікнах замість теплого жовтого світла часто мерехтіло холодне біле.
Нарешті Каел звернув у спокійніший провулок і зупинився біля двоповерхового будинку середнього розміру. Темний камінь стін, вузькі вікна й ліхтар біля дверей робили його майже непомітним серед інших.
Каел постукав.
За дверима почувся поспішний шурхіт, а через кілька секунд замок клацнув.
Двері відчинилися — і на порозі з’явилися дві дівчини.
Одна — темноволоса, спокійна й уважна. Інша — світліша, з живішим і більш допитливим поглядом.
Обидві майже одночасно перевели очі з Каела на Йоліну.
Запала коротка тиша.
— Ви повернулися раніше, ніж мали, — першою озвалася темноволоса.
А друга ледь помітно нахилилась убік, намагаючись краще роздивитися незнайомку з валізою.

— То це і є та дівчина, яку тобі треба було знайти? — запитала та, що зі світлішим волоссям.
Каел коротко кивнув.
— Так, це Йоліна. А це мої сестри — Мішель і Ніколь.
Темноволоса ледь схилила голову.
— Мішель.
Світловолоса всміхнулась значно відкритіше.
— А я Ніколь.
Йоліна невпевнено кивнула у відповідь.
На мить їй стало ніяково. Вона раптом усвідомила, який вигляд має зараз: втомлена після чотирьох днів дороги, із валізою в руці й постійною настороженістю в очах.
Ніколь першою порушила тишу:
— Ви, мабуть, страшенно змерзли.
— Ніколь, — тихо зауважила Мішель, хоча в її голосі не було справжнього докору.

Каел тим часом озирнувся на вулицю, ніби ще раз переконуючись, що за ними ніхто не стежив.
— Давайте всередину, — сказав він. — Не варто стояти біля дверей.
Йоліна зайшла останньою.
У будинку було тепло. Пахло чаєм, свічками й чимось солодким, схожим на випічку. Після холодних вулиць Верени це тепло здалося майже незвичним.
Вона обережно поставила валізу біля дверей, усе ще не знаючи, чи справді може тут розслабитися хоча б ненадовго.