Втеча

Йоліна вийшла з дому, дуже сильно оглядаючися. Вона тримає в руці валізу. Опікуни сказали, що віддадуть її на службу в монастир Кріальдія, найтемніший і найзагадковіший. Дівчина швидко пішла на залізничний вокзал. Куди їхати? Вона не знає, грошей не так багато є.

Йоліна зупинилася під тьмяним ліхтарем біля вокзалу й нарешті дозволила собі перевести подих. Серце билося так сильно, що вона чула його у вухах. Вона ще раз озирнулася — чи не біжать за нею опікуни, чи не помітив хтось її втечі.
Ніхто.
Поки що.
Вона сильніше стиснула ручку старої валізи. Усередині — кілька суконь, теплий шалик, книжка матері й загорнутий у тканину срібний медальйон. Усе її життя помістилося в одну валізу.
Над вокзалом клубився дим паровозів. Люди поспішали платформами, кричали торговці, дзенькали металеві колеса візків. Йоліна почувалася маленькою серед цього шуму.
— Квитки! Останній потяг на Північ! — гукнув хрипкий голос.
Північ.
Вона майже нічого не знала про ті землі. Лише те, що монастир Кріальдія лежить далеко на сході, серед чорних скель і лісів, де навіть птахи не співають. Якщо їхати на Північ — можливо, її не шукатимуть там одразу.
Йоліна підійшла до каси.
— Скільки до… — вона швидко глянула на карту над віконцем. — До Верену?
Касир навіть не підняв очей.
— Дешевий вагон чи звичайний?
Вона перерахувала монети в кишені. Пальці тремтіли.
— Найдешевший.
Касир ковзнув по ній байдужим поглядом, ніби вже зрозумів: утікачка.
— Потяг за десять хвилин.
Йоліна забрала тоненький квиток і відійшла в тінь колони. Її охопив страх. А що далі? У Верені вона нікого не знає. Грошей вистачить хіба на кілька днів. Роботи немає. Житла теж.

Але це все одно краще за Кріальдію.
Про той монастир ходили моторошні чутки. Казали, туди відправляють небажаних дітей. Тих, хто «занадто дивний». Тих, хто бачить сни. Тих, хто ставить забагато питань.
А ще казали, що деякі звідти не повертаються.
Раптом позаду почувся тихий голос:
— Якщо тікаєш, не бери квиток на своє ім’я.
Йоліна різко обернулася.
Поруч стояв хлопець у темному пальті, трохи старший за неї. На шиї — срібний знак у формі півмісяця, швидко схований під коміром.
— Я… я не тікаю, — прошепотіла вона.
Хлопець ледь посміхнувся.
— Тоді чому дивишся назад кожні три секунди?

Нарешті поїзд прибув, вона зайшла у вагон, стояв він недовгого, нерешті рушив.

Паровоз смикнувся так різко, що у вагоні задзвеніли шибки. Потяг повільно рушив із вокзалу, ніби неохоче відпускаючи місто. Йоліна сиділа біля вікна, стискаючи валізу колінами, й дивилася, як знайомі вулиці зникають у вечірньому тумані.
Вона втекла.
Справді втекла.
Усередині все ще жеврів страх, що зараз двері вагона відчиняться, зайдуть міські вартові або люди опікунів і назвуть її ім’я. Але хвилини минали. Потяг набирав швидкість. За вікном уже тягнулися темні поля й рідкі вогники далеких сіл.
Навпроти дрімала літня жінка в сірому плащі. У кутку тихо сперечалося подружжя. Хтось їв яблука, і солодкий запах змішувався з димом вугілля та сирістю старого вагона.
Йоліна опустила голову на холодне скло.
Через місяць їй виповниться вісімнадцять.
10 жовтня.
Уперше в житті цей день наближався без страху опікунів, без чужих наказів і без нагадувань, що вона «зобов’язана бути вдячною». Раніше вона навіть не думала про майбутнє далі свого повноліття. Бо після нього її мали віддати до Кріальдії.
У монастир, про який боялися говорити пошепки.
Йоліна заплющила очі. Перед нею знову виникла остання розмова.
— Це велика честь, — сухо сказав опікун. — Кріальдія приймає не всіх.
— Я не хочу туди.
— Твоє бажання нічого не змінює.
Тоді вона вперше побачила на столі документи з печаткою монастиря. І своє ім’я.
Наче вирок.
Потяг загуркотів мостом. Йоліна здригнулася й обережно дістала з кишені маленький згорток — той самий срібний медальйон. На мить їй здалося, що метал теплий.
Дивно.
Вона провела пальцем по вигравіруваному символу — колу, перекресленому трьома лініями. Такому самому, як знак на шиї незнайомця з вокзалу.
Йоліна завмерла.
Невже це випадковість?
І головне… звідки в неї цей медальйон насправді? Опікуни ніколи не говорили про її батьків. Лише повторювали, що вони «зникли».
Раптом двері вагона відчинилися.
Йоліна підняла очі — і серце пропустило удар.
У проході стояв той самий хлопець із вокзалу.

Йоліна інстинктивно стиснула медальйон у долоні.
Хлопець стояв у проході спокійно, тримаючись за спинку сидіння, поки вагон легенько хитало. У тьмяному світлі ламп його темне волосся здавалося майже чорним, а очі уважно стежили за нею — не холодно, але надто вже проникливо.
— Юна леді, можна біля вас сяду?
Йоліна вагалася лише мить. У вагоні ще були вільні місця. Він міг сісти будь-де.
— Тут не зайнято, — тихо відповіла вона.
Хлопець кивнув і сів навпроти, поставивши біля ніг невелику дорожню сумку. Декілька секунд між ними стояла напружена тиша, яку порушував лише гуркіт коліс.
Йоліна краєм ока помітила: з-під рукава його пальта визирає тонкий шрам, схожий на опік у формі півкола.
— Ви теж їдете до Верену? — запитав він.

— Можливо.
— «Можливо» — дивна відповідь для людини з квитком.
Вона насупилася.
— А ви завжди розмовляєте із незнайомими дівчатами в потягах?
— Лише з тими, які виглядають так, ніби за ними можуть прийти до ранку.
Йоліна завмерла.
Він сказав це спокійно. Без насмішки.
Наче знав.
— Я не розумію, про що ви, — швидко відповіла вона.
— Звичайно.
Хлопець відкинувся на спинку сидіння, але погляду не відвів.
— Мене звати Каел.

Йоліна не поспішала називати своє ім’я. Опікуни завжди вчили: імена мають силу. Особливо справжні.
— А вас? — запитав він.
Після короткої паузи вона все ж сказала:
— Йоліна.
На диво, почувши її ім’я, Каел ледь помітно напружився.
Лише на секунду.
А потім його погляд ковзнув до її руки.
Точно до медальйона.
Йоліна миттєво сховала його в кишеню.
Запізно.
Каел тихо видихнув, ніби переконався в чомусь дуже важливому.
— Де ви це взяли? — майже пошепки запитав він.
За вікном блиснула блискавка, і вагон на мить освітився холодним білим світлом.