Покидаючи минуле

Алонсо повільно обходив тренувальні зали Ейденголда, час від часу зупиняючись біля відчинених дверей і мовчки спостерігаючи за тим, як бійці Магнуса відпрацьовують стрільбу, переміщення, взаємодію в групі та все інше, без чого людина в цьому світі надто швидко перетворювалася або на здобич, або на черговий спогад про того, кого вже ніхто не чекає. За останні два місяці армія Магнуса помітно зросла, і тепер у колишніх казармах, складах та навіть у звичайних розчищених приміщеннях постійно хтось тренувався, сперечався з інструкторами, лаявся або з тією впертістю, яка зазвичай властива людям, котрі ще недостатньо часто помилялися, намагався переконати всіх довкола, що саме він найкраще знає, як правильно тримати зброю й залишатися живим.

Алонсо спостерігав за всім цим із властивим йому спокоєм людини, яка надто довго воювала, щоб відчувати захоплення від самої лише муштри, проте в одному із залів він усе ж затримався довше, ніж збирався спочатку.

Посеред просторого приміщення, яке колись, судячи з решток розмітки на підлозі, слугувало спортивною залою, була влаштована імпровізована арена, навколо якої зібралися бійці Магнуса, жваво перемовляючись, вигукуючи щось на адресу тих, хто бився в центрі, та з очевидним інтересом стежачи за поєдинком. Там Маркос намагався впоратися з противником, який переважав його майже в усьому, що стосувалося зросту, ваги та грубої фізичної сили.

Громила був майже вдвічі ширший за молодого іспанця й рухався з тією впевненою неквапливістю людини, яка чудово знає, що достатньо лише одного вдалого захвату, аби весь поєдинок завершився значно швидше, ніж того хотілося б її супернику.

Маркос, утім, чудово розумів це не гірше за нього, тому постійно залишався в русі, відходив убік, змушував противника розвертатися, промахуватися й витрачати сили, кілька разів перехоплював ініціативу та проводив вдалі серії ударів, а одного разу навіть змусив громилу відступити на кілька кроків, чим викликав схвальний гул серед тих, хто спостерігав за сутичкою. На коротку мить могло здатися, що спритність і швидкість справді здатні взяти гору над грубою силою, однак Маркос припустився помилки, а потім майже відразу ще однієї, і цього виявилося цілком достатньо.

Громила перехопив його рух, скористався втраченим моментом, і вже за мить Маркос опинився на підлозі, усвідомлюючи, що цього разу перевага все ж залишилася за людиною, яку він так старанно змушував бігати по всій арені.

Кілька секунд обидва важко дихали, після чого переможець простягнув Маркосу руку, і той, глянувши на неї з кривою усмішкою, прийняв допомогу. Громила підняв його на ноги й кілька разів важко поплескав по плечу, висловлюючи таким чином повагу до суперника та вдячність за поєдинок, який виявився значно цікавішим, ніж він, очевидно, очікував.

Маркос лише кивнув, поправив одяг і, все ще переводячи подих, кинув:

— Наступного разу тобі вже не вдасться так легко мене покласти, тож раджу не надто звикати до перемоги.

Громила розсміявся, а Маркос, залишивши арену, витер рукавом піт із чола й лише тоді помітив Алонсо, який увесь цей час стояв неподалік, спостерігаючи за поєдинком із виразом обличчя людини, котра щойно стала свідком події, про яку її ніхто не питав.

— Тільки не кажи, що ти все це бачив, бо мені й без твоїх коментарів вистачить тих, хто зараз почне пояснювати, де саме я припустився помилки.

— На жаль, бачив усе від самого початку й навіть мав достатньо часу, щоб скласти детальний список твоїх помилок, але не хвилюйся, — спокійно відповів Алонсо. 

— Сьогодні я вирішив бути милосердним і залишити цей список при собі.

Маркос усміхнувся.

— Оце вже справді дивно. Мабуть, життя в Ейденголді робить тебе м’якшим.

— Не перебільшуй. Просто ще нікому не вдалося перемогти цю гору м’язів, а тому я вирішив, що немає сенсу принижувати тебе за те, що ти лише підтримав традицію.

— Значить, я був близький до того, щоб стати першим.

Алонсо перевів на нього погляд.

— Ти закінчив бій, лежачи на підлозі.

— Зате до цього моменту в мене були непогані шанси, а це вже значно більше, ніж можна сказати про більшість тих, хто виходив проти нього.

— Були?

— Були, — упевнено повторив Маркос. — А поки в людини є хоча б шанси, усе ще не настільки погано, як могло б бути.

Вони залишили залу й вийшли до коридору, де було значно тихіше, ніж у тренувальному приміщенні, а відлуння кроків губилося десь між старими стінами. Деякий час вони йшли мовчки, і Алонсо раз у раз поглядав на Маркоса, ніби намагався зрозуміти, наскільки далеко можна зайти в цій розмові, перш ніж вона перестане бути звичайною дружньою суперечкою.

— Скажи мені чесно, як тобі тут? — нарешті запитав він. — Я маю на увазі не тренування і не їжу, а саме Ейденголд.

Маркос знизав плечима.

— Якщо ти питаєш, чи можна тут жити, то, мабуть, можна. Тут є дах над головою, люди, зброя, їжа, а це вже значно більше, ніж ми мали ще кілька місяців тому.

— Я питаю не про це.

Маркос скоса подивився на нього.

— Тоді про що?

Алонсо трохи помовчав, підбираючи слова.

— Мені здається, тобі тут не надто комфортно, і справа навіть не в самому місті. Ти звик бути тим, хто приймає рішення, віддає накази й відповідає за інших, а тепер опинився серед людей, де накази віддає хтось інший.

Маркос усміхнувся, хоча в цій усмішці вже відчувалося легке роздратування.

— Тепер я, виходить, звичайний рядовий боєць, який має стояти там, куди його поставлять, і робити те, що йому скажуть.

— Приблизно так.

— Це тимчасово.

Алонсо нічого не відповів, і саме це мовчання, схоже, підштовхнуло Маркоса продовжити.

— Просто нинішнє командування, якщо вже говорити відверто, безпорадне практично в усьому. Іноді я дивлюся на те, як тут усе організовано, і думаю, що якби мій батько побачив цей порядок, він би за якихось п’ятнадцять хвилин розібрався і з Магнусом, і з половиною його армії, а решту ще змусив би подякувати за науку.