Примари

Алістер повернувся до командного пункту вже після муштри, яка цього разу тривала майже до повного виснаження, і, не промовивши ні слова, пройшов повз Єву, що чекала на нього біля командного столу, після чого сів у крісло Джейкоба, яке за останні два місяці встигло стати його власним, хоча він досі час від часу ловив себе на дивному відчутті, ніби варто лише на мить відвести погляд, як у кріслі знову з’явиться колишній командир, відкинеться на спинку й почне спокійним голосом пояснювати, де саме вони припустилися помилки.

Перед ним лежала нова карта місцевості — свіжа, чиста й майже неприродно акуратна, позбавлена тих численних потертостей, плям крові та кавових розводів, які зазвичай прикрашали карти Нескорених, немов нагадуючи, що навіть найточніша військова схема рано чи пізно стає свідком людської дурості. Алістер розгорнув її на столі, притиснув кути металевими жетонами, щоб папір не скручувався, і нахилився над позначеннями, поступово гублячись серед старих доріг, попереджень Хранителя, заражених районів та червоних кружечків, якими хтось особливо старанно обвів місця, де краще було взагалі не з’являтися.

Єва кілька хвилин мовчки спостерігала за ним, не втручаючись у його роздуми, хоча в її погляді поступово з’являлася ледь помітна усмішка, адже Алістер уже майже не нагадував того чоловіка, який два місяці тому переступив поріг цієї кімнати з виразом людини, котра щойно виявила, що світ улаштований зовсім не так, як її вчили. Тепер він поводився з картою майже так само, як Джейкоб: розкладав перед собою записи, звіряв позначки, щось подумки підраховував і час від часу торкався пальцем певної ділянки, ніби одним натисканням міг змусити пустку поводитися трохи розумніше.

— Ну що, — нарешті запитала Єва, спершися долонями на край столу, — який план ти встиг придумати цього разу? Судячи з того, як ти вже десять хвилин дивишся на цю карту, він або геніальний, або настільки поганий, що тобі просто шкода повідомляти мені правду.

Алістер не підняв голови.

— Поганий, але не настільки, щоб його одразу викидати. У нашій професії хороших планів, якщо подумати, взагалі не буває: бувають лише ті, після яких повертається достатньо людей, щоб потім назвати їх хорошими.

Він провів пальцем по карті, простежуючи тонку лінію старої дороги.

— Виходимо звідси, далі рухаємося через стару підстанцію, потім ідемо вздовж Мертвої річки, обходимо Щенячий стрімчак і виходимо ось сюди. Якщо не поспішатимемо й не почнемо робити дурниць, до Бланка Рохи дістанемося без зайвих пригод.

Єва нахилилася над столом, уважно стежачи за його пальцем.

— Тобто ти свідомо обрав маршрут, який проходить через підстанцію, Мертву річку й Щенячий стрімчак, а потім ще називаєш його відносно безпечним?

— Не безпечним, — спокійно виправив її Алістер. — Найменш небезпечним із тих, які в нас залишилися. Це, погодься, дещо різні речі.

— Не найприємніший маршрут.

— Зате найменш неприємний із доступних, а в нашому світі це вже майже те саме, що розкіш.

Алістер зупинив палець біля першої червоної позначки, зробленої рукою Хранителя.

— Ось тут, згідно з останніми записами, велике скупчення крикунів. Не два чи три, а справді багато, настільки багато, що Хранитель навіть не намагався визначити їхню точну кількість.

— Мудре рішення, — тихо зауважила Єва. — Коли навіть Хранитель не хоче рахувати тварюк, мабуть, краще теж не братися за цю справу.

— Саме так я й подумав.

Алістер перевів палець далі, і цього разу зупинився біля великої ділянки карти, на якій темніла назва Бланка Роха.

— А тут у нас Бланка Роха.

Єва на кілька секунд замовкла.

— І що кажуть записи про Ерла?

— Нічого.

— Зовсім?

— Абсолютно нічого. Хранитель не має інформації ні про чисельність його людей, ні про озброєння, ні про те, що саме вони зараз контролюють.

Єва трохи підняла брову.

— Хіба таке взагалі можливо?

Алістер нарешті подивився на неї.

— Якщо Хранитель не хоче щось знати, повір мені, можливостей у нього достатньо. Інше питання — чому він не хоче цього знати.

Він знову повернувся до карти й обвів пальцем іншу лінію, що проходила далеко від Бланка Рохи.

— Тому єдиний відносно безпечний шлях проходить ось тут. Він не швидкий, не зручний і, якщо все піде за планом, навіть трохи нудний, але саме це мені в ньому й подобається.

Єва схрестила руки на грудях.

— А якщо все піде не за планом?

Алістер нарешті підняв на неї погляд і ледь усміхнувся.

— Тоді, гадаю, нам стане значно цікавіше. Утім, я волів би, щоб цього разу ми обійшлися без зайвих сюрпризів.

Єва ледь помітно всміхнулася.

— Схоже, ти нарешті починаєш говорити як Апостол.

— Не поспішай радіти, — відповів Алістер, знову схиляючись над картою. — Я все ще маю неприємну звичку спочатку думати, а вже потім стріляти, і поки що не бачу причин від неї відмовлятися.

— Жахливий недолік для людини, яка працює з Апостолами.

— Я знаю, тому й намагаюся над ним працювати.

Єва ще раз уважно оглянула карту.

— Скільки людей ти збираєшся взяти із собою?

Алістер відповів майже одразу:

— Я і троє бійців.

Єва випросталася.

— Четверо на весь маршрут?

— Четверо.

— І ти справді вважаєш, що цього достатньо?

Алістер на мить замислився, після чого чесно відповів:

— Якщо ти питаєш, чи впевнений я в цьому на сто відсотків, то ні. Але якщо питаєш, чи думаю я, що цього має вистачити, то так.

Єва кілька секунд мовчала, а потім тихо засміялася.

— Дивно чути від тебе таку відповідь. Ще два місяці тому ти обурювався через те, що Апостоли вважають себе системою, а тепер сам збираєшся вести трьох людей через територію, де навіть Хранитель не ризикнув визначити точну кількість тварюк.