Місто тисячі вітрів.

Минуло два місяці відтоді, як над Ейденголдом уперше за багато років спалахнуло повноцінне електричне світло, і місто, яке ще зовсім недавно нагадувало величезну могилу, поступово почало повертати собі щось схоже на життя, хоча назвати це життям у звичному розумінні було б, мабуть, надто великою люб’язністю до світу, що пережив Велику війну, істот і все те, що прийшло після них. Люди почали повертатися з пусток, спочатку поодинокими групами, потім цілими сім’ями, а згодом навіть невеликими караванами, які обережно входили крізь укріплені ворота, раз у раз озираючись на освітлені вулиці так, наче боялися, що це світло виявиться лише хитромудрою пасткою, вигаданою якоюсь особливо злою твариною, котра терпляче чекає, доки вони самі підійдуть достатньо близько. Проте лампи не згасали, дороги, розчищені бійцями Магнуса, залишалися відносно безпечними, а склади, які ще зовсім недавно стояли порожніми й припадали пилом, поступово наповнювалися мішками з крупою, консервами, ящиками з боєприпасами, медикаментами та всім іншим, що в новому світі давно перестало бути звичайними речами й перетворилося на справжню валюту життя.

Разом із переселенцями прибували й ті, хто ще міг тримати зброю, і Магнус приймав їх без зайвих запитань, якщо бачив у людині хоча б мінімальну здатність навчатися, слухатися наказів і не тікати при першому ж крику з темряви, завдяки чому його загін поступово перетворювався на справжню армію, якої в Ейденголді раніше не було навіть у найсміливіших мріях. Згодом з’явилися окремі патрулі, охорона складів, дозори на підступах до міста, а на вулицях дедалі частіше можна було зустріти людей у формі Магнуса, і від цього Ейденголд поступово переставав нагадувати останню зупинку для тих, кому більше нікуди було йти, перетворюючись на місце, де люди справді збиралися залишитися.

Магнус ішов поруч із Піпом однією з центральних вулиць, заклавши руки за спину й час від часу поглядаючи на будинки, між якими вже горіли лампи, на бійців, що тягнули ящики до складів, і на дітей, які бігали неподалік, ще не знаючи або не розуміючи, що їхнє безтурботне дитинство є чи не найбільшою розкішшю цього проклятого світу.

— Непогано, — нарешті промовив Магнус, і в його голосі прозвучало стримане задоволення, коли він окинув поглядом освітлену вулицю. — Навіть дуже непогано.

Піп усміхнувся, не втримавшись від звичної спроби применшити власну заслугу.

— Це ти зараз місто хвалиш чи мене?

— Місто, хоча без тебе його зараз могло б і не бути таким, яким воно стало.

Піп зніяковіло знизав плечима, бо до подібних слів він так і не навчився ставитися спокійно.

— Я лише генератори полагодив.

— Саме так зазвичай і говорять люди, які зробили щось важливе, — відповів Магнус із легкою усмішкою. — «Лише полагодив генератори», «лише знайшов дорогу», «лише врятував загін», «лише добув те, чого ніхто не міг добути», а потім усі дивуються, чому без них усе чомусь починає розвалюватися.

Піп тихо засміявся, проте Магнус уже дивився кудись уперед, і на його обличчі поступово з’явився задумливий вираз людини, яка раптом згадала щось важливе.

— Знаєш, я дещо пригадав.

— Що саме?

— Колись у Несокрушимих були Хранителі.

Піп на мить замислився, а потім знову рушив поруч із ним.

— Були.

— Люди, які знали більше за інших, берегли знання, стежили за старими технологіями, лікували, досліджували тварюк і взагалі займалися всім тим, на що звичайним бійцям зазвичай не вистачає ні часу, ні розуму.

Піп скривився.

— Дуже тонко.

— Я не намагався тебе образити.

— Саме це й образливо.

Магнус усміхнувся, після чого на кілька секунд замислився, ніби остаточно сформулював думку, до якої підводив розмову.

— Я думаю, Ейденголду теж потрібен Хранитель.

Піп подивився на нього з підозрою.

— І до чого тут я?

Магнус повернув голову й спокійно зустрів його погляд.

— До того, що я хочу запропонувати тобі цю посаду.

Піп кілька секунд мовчав, а потім нервово потер потилицю, намагаючись зрозуміти, чи не жартує Магнус.

— Ти жартуєш.

— Ні.

— Магнус, я не Хранитель.

— Будеш.

— Я навіть половини того не знаю, що знали справжні Хранителі Несокрушимих.

— Значить, вивчиш.

Піп недовірливо похитав головою.

— Це так просто?

— Ні, звичайно, не просто, але все одно простіше, ніж здається, — відповів Магнус. — Люди мають дивну звичку вважати, що для певної роботи спочатку потрібно знати абсолютно все, а вже потім починати працювати, хоча насправді більшість навчається саме тоді, коли починає щось робити, а помилки лише допомагають зрозуміти, чого саме ти ще не знаєш.

Вони повільно рушили далі, і Піп замислено дивився на освітлену вулицю, де кілька новобранців розвантажували черговий ящик із провіантом.

— А якщо я чогось не знатиму?

— Знайдеш.

— А якщо не буде де знайти?

— Добудемо.

Піп скоса глянув на нього.

— А якщо ніхто не знатиме?

Магнус розвів руками, ніби іншої відповіді й не могло бути.

— Тоді доведеться стати першим, хто дізнається.

Піп цього разу посміхнувся вже щиро.

— Ти все за мене вирішив.

— Ні, — Магнус похитав головою. — Я лише пропоную, а вирішувати тобі.

Він на кілька секунд замовк, а потім додав, уже серйозніше:

— Якщо погодишся, усе необхідне для роботи ми дістанемо: книги, старі записи, обладнання, медикаменти, лабораторне приладдя, карти й усе інше, що зможемо знайти. Я не збираюся називати тебе Хранителем, а потім залишити напризволяще з одним олівцем і старою шафою.