Останній загін

Минуло два місяці відтоді, як Бланка Роха перестала бути тим місцем, яким її пам’ятали раніше, і тепер база більше нагадувала перевалочний табір для людей, котрі пережили кінець світу й остаточно вирішили, що коли старі правила більше нікому не потрібні, то немає сенсу вдавати, ніби вони досі існують. Стіни, які ще недавно служили захистом Нескореним, були вкриті слідами недавнього бою, подекуди на них темніли свіжі латки, а над воротами замість колишнього прапора тепер висів грубо сколочений знак нового господаря, який вітер раз у раз вивертав навиворіт, наче навіть він не надто охоче погоджувався з тією зміною влади, що відбулася на його очах.

Ерл стояв на балконі колишнього командного корпусу, поклавши долоні на холодні перила, і мовчки спостерігав за плацом, куди кілька хвилин тому увійшов новий загін, що налічував близько тридцяти чоловік, причому одного погляду на цю компанію було цілком достатньо, аби зрозуміти: до Бланка Рохи прибули аж ніяк не солдати.

Попереду стояв величезний лисий громила з важким, майже звіриним обличчям, густою чорною бородою, заплетеною в тугу косу, що спадала майже до грудей, і тримався він настільки впевнено, широко розставивши ноги й без найменшої настороженості дивлячись на людей довкола, ніби чудово знав, що ніхто тут не наважиться першим перевірити, наскільки міцно він стоїть на ногах.

За ним тіснилася решта ватаги, причому одні були вдягнені в обноски, зібрані, судячи з усього, з того, що вдалося знайти серед руїн, інші носили різні елементи легкої броні, очевидно зняті з мертвих або здобуті під час грабунків, а на декому поверх брудних курток виднілися старі армійські розвантаження, шкіряні ремені чи металеві пластини, що колись належали до захисного спорядження Нескорених.

Зброя цілком відповідала своїм господарям: кілька старих автоматів, походження яких краще було навіть не намагатися з’ясовувати, іржаві ножі, короткі сокири, пістолети зі стертою рукояттю та кілька саморобних кийків, більше схожих на знаряддя для забою худоби, ніж на те, що мало б називатися зброєю.

Втім, саме зброя цікавила Ерла найменше, бо значно більше його займали обличчя прибулих, на яких не було ані дисципліни, ані обережності, ані навіть того напруженого почуття поваги, яке зазвичай виникає в людей, що вперше опиняються на території сильнішого угруповання; вони дивилися довкола так, наче оцінювали не місце, куди їх запросили, а майно, яке невдовзі збиралися поділити між собою.

Ерл ледь усміхнувся, подумавши, що, схоже, саме таких людей йому й обіцяли.

Громила тим часом підняв голову й подивився на нього.

— Ти Ерл?

Ерл не відповів одразу, ще кілька секунд розглядаючи прибулих, після чого повільно розвернувся й попрямував до сходів, а охорона мовчки розступилася перед ним, і вже за хвилину він вийшов на плац та неквапливо рушив назустріч незваним гостям, не виявляючи ані поспіху, ані обережності, наче тридцять озброєних мародерів перед ним були не більш ніж черговою господарською проблемою, яку слід було вирішити до вечері.

Коли Ерл підійшов майже впритул до їхнього ватажка, той не відступив, і це Ерлу сподобалося, тож він зупинився, підвів погляд на громилу й кілька секунд мовчки вивчав його обличчя.

— Представся.

Громила трохи примружився, після чого коротко кивнув у бік людей за своєю спиною.

— Язид, а це мої люди.

Ерл перевів погляд на загін.

— Люди?

— Вільні.

На обличчі Ерла з’явилася ледь помітна усмішка.

— Вільні?

Він знову подивився на Язида.

— Дивно, бо на вільних людей ви не схожі, радше на ватагу мародерів і головорізів, яка надто довго жила за рахунок тих, кому не пощастило виявитися слабшими.

Кілька людей за спиною Язида помітно напружилися, а один навіть зробив рух рукою до руків’я ножа, проте Язид зупинив його одним коротким поглядом.

— Нам казали, що ти вмієш цінувати хороших бійців.

— Умію, — спокійно відповів Ерл, кивнувши. — Саме тому й дивлюся.

Він зробив крок убік, немов бажаючи оцінити загін цілком.

— Мені сказали, що ви хочете вступити до моїх лав.

— Нам запропонували.

— І ви погодилися.

— Ми прийшли подивитися, що ти можеш нам дати.

Ерл усміхнувся.

— Оце вже розумні слова, бо я, своєю чергою, теж хочу подивитися, що ви можете дати мені.

Язид трохи нахилив голову.

— Ми вміємо воювати.

Ерл поглянув на його людей.

— Це я вже бачу.

— Не боїмося смерті.

— Це теж бачу.

Язид зробив коротку паузу, після чого додав:

— Беремо те, чого хочемо.

Усмішка Ерла стала ширшою.

— А от це мені вже подобається.

Він на мить замовк, а тоді його погляд став холоднішим.

— Але є одна річ, яку я хочу з’ясувати, перш ніж вирішу, чи станете ви моїми людьми.

Язид мовчки чекав.

— Ви справді вільні?

Громила усміхнувся.

— А хто нам заборонить?

Ерл кілька секунд дивився йому просто в очі, а тоді повільно відповів:

— Я.

На плацу запала тиша, яку порушував лише вітер, що шарпав рвані краї одягу прибулих, та далекий дзенькіт металу десь за стінами бази, і Язид уперше перестав усміхатися, бо нарешті зрозумів, що людина перед ним зовсім не збирається купувати його загін обіцянками їжі чи зброї.

На балкон вийшов Рейнхард, однак ніхто з присутніх не почув ані звуку його кроків, і лише тоді, коли він зупинився біля перил, Язид випадково підняв голову й помітив Хранителя, який нерухомо спостерігав за тим, що відбувалося внизу, з таким виразом обличчя, який неможливо було прийняти ані за цікавість, ані за нудьгу, бо Рейнхард дивився на людей так, як учений дивиться на невідомий йому організм, заздалегідь розмірковуючи, скільки той проживе в належному середовищі й що саме вдасться дізнатися після його смерті.