Леон

Велика зала септи жила тим особливим гамором, який народжується лише там, де під одним дахом сходяться люди, що надто довго дивилися смерті просто у вічі, аби берегти слова чи вдавати, ніби мовчанка сама по собі має більшу вагу за щирий сміх, добрий жарт або стару історію, розказану вже, мабуть, усоте, але від того не менш охоче вислухану тими, хто колись ішов поруч і добре пам’ятав кожен її поворот. Високі кам’яні склепіння губилися в напівтемряві, яку не могли остаточно розігнати навіть сотні свічок і гасових ламп, зате їхнього теплого мерехтливого світла вистачало, щоб золотавими відблисками оживали старий камінь, вицвілі прапори загонів, поліровані леза мечів і потерті приклади рушниць, тоді як довгі дубові столи аж прогиналися під вагою свіжого хліба, тушкованого м’яса, печених овочів, сирів, кухлів із міцним пивом і великих глечиків із вином, а запах гарячої їжі настільки міцно переплітався з ароматом шкіри, рушничного мастила, диму й холодної сталі, що годі було розібрати, де закінчується затишок і починається звичне для Нескорених нагадування про ремесло, якому вони присвятили своє життя, адже навіть сьогодні, коли настав час перепочинку, ніхто не клав зброю далі, ніж на відстань простягнутої руки, ніби звичка чекати небезпеки давно встигла стати другою натурою.

Щорічний з’їзд залишався чи не єдиною нагодою, коли розрізнені загони знову сходилися в стінах септи, приносячи із собою не лише пил далеких доріг, а й новини, карти, записи, чутки та спогади, які за рік устигали обрости новими подробицями, тому з самого ранку Хранителі вислуховували звіти, звіряли маршрути, наносили на карти нові позначки, сперечалися щодо небезпечних переходів і дивних створінь, яких ще вчора вважали вигадками, а сьогодні вже доводилося вписувати до бестіаріїв, тоді як поруч точилися зовсім інші розмови, значно простіші й людяніші, бо хтось згадував товариша, якого забрали пустки, хтось хвалився новим шрамом, хтось сперечався про те, чий загін пройшов важчий маршрут, а хтось просто радів можливості сидіти серед своїх, не прислухаючись щомиті до шереху за спиною, добре розуміючи, що вже завтра більшість із присутніх знову розійдеться різними дорогами, і ніхто не наважився б заприсягтися, що наступного року всі ці люди знову зберуться за цими самими столами.

За одним із найдальших столів, трохи віддалік від найбільшого галасу, хоча він однаково докочувався сюди суцільною хвилею сміху, голосів і дзенькоту кухлів, сиділи четверо, чиї обличчя добре знали в септі, але зараз вони майже нічим не відрізнялися від решти, бо війна, хай якою впертою вона була за мурами, на кілька годин відступила, дозволивши кожному з них знову стати просто людиною. Алістер розвалився на широкій лаві з тією невимушеністю, яка буває лише в людей, що давно перестали помічати вагу власної зброї, і важкий бронежилет здавався такою ж природною частиною його самого, як широкі плечі чи хриплуватий голос; поруч сиділа Ліліт, уважно слухаючи чоловічу суперечку й раз по раз усміхаючись так ледь помітно, що той, хто не знав її достатньо добре, міг би й не звернути на це уваги; навпроти розташувалися Леон із Піпом, перед якими вже височіло кілька майже порожніх кухлів, що красномовніше за будь-які слова свідчили: вечір лише починається, а історій, жартів і сперечань попереду вистачить надовго.

— Кажу тобі, — почав Алістер, широко розвівши руками, ніби й справді намагався показати розміри тих підземних тунелів, — у тому метро смерділо так, що навіть товстолоби шукали виходу нагору, і я досі не уявляю, що люди примудрилися залишити там ще до Великої війни, але якби хтось відчинив ті гермодвері років на десять раніше, половина місцевої гидоти повиздихала б ще до того, як ми встигли дістатися першої станції.

Ліліт тихо засміялася, ковзнула по ньому поглядом і без жодного поспіху поцікавилася, чи він зараз описує запах покинутого метро, чи радше згадує самого себе після трьох днів походу без лазні, на що Алістер лише ображено фиркнув і заявив, що вона, як завжди, схильна страшенно перебільшувати, адже вони все-таки милися, після чого Ліліт, ледь піднявши брову, нагадала, що єдиною їхньою купіллю тоді став холодний дощ, однак це зауваження анітрохи його не збентежило, бо він із цілковито серйозним виглядом відповів, що вода залишається водою незалежно від того, падає вона з неба чи ллється з баняка, і саме ця незворушна впевненість остаточно доконала Леона, який розреготався так голосно, що кілька Нескорених за сусіднім столом мимоволі озирнулися, тоді як сам він, насилу стримуючи сміх, повернувся до Піпа й урочисто оголосив, що саме так і виглядає справжній командир: варто лише початися дощу, як лазня, на його думку, вже працює на повну силу.

Піп, який досі більше слухав, ніж говорив, відповів із такою незворушною серйозністю, ніби йшлося про справді важливу військову науку, що принаймні такий спосіб дозволяє неабияк економити воду, після чого Алістер задоволено кивнув, сприйнявши ці слова як беззаперечне підтвердження власної правоти, і заявив, що нарешті знайшлася людина, здатна оцінити справжнє солдатське життя, однак Піп лише злегка всміхнувся й без найменшого бажання сперечатися пояснив, що справа зовсім не в розумінні військової мудрості, а в тому, що йому не надто хочеться вступати в суперечку з чоловіком, який у разі потреби здатен перекинути через себе не лише його самого, а й лаву разом зі столом, і саме ця відповідь остаточно розсмішила Ліліт, тоді як Леон, удавано насупившись, похитав головою так, ніби почув щось украй прикре, і виніс короткий, але рішучий вирок, назвавши Піпа боягузом, хоча той без жодної образи поправив, що воліє вважати себе розсудливим, а Алістер, не бажаючи затягувати цю суперечку довше, примирливо розвів руками й визнав, що, зрештою, одне зовсім не заважає іншому.

Черговий вибух сміху майже одразу потонув у загальному гомоні великої зали, де за десятками інших столів точилися схожі розмови, дзвеніли кухлі, сперечалися мисливці, хтось уже почав співати стару похідну пісню, яку тут же підхопили кілька грубих голосів, а хтось навпаки сидів осторонь, уважно слухаючи чужі історії й лише зрідка усміхаючись, тому веселощі четвірки нічим не вирізнялися серед цього строкатого людського моря, хіба що ті, хто знав їх давно, могли впізнати знайомі інтонації й зрозуміти, що ця словесна перепалка повторюється майже щороку, змінюючи лише подробиці, але ніколи не втрачаючи своєї невимушеності.