Спокій

Свідомість поверталася до Маркоса уривками, немов хтось витягував її з глибокої крижаної води, не дозволяючи одразу піднятися на поверхню. Спершу він відчув запах. Не гнилі, не крові й не вогкої землі, до яких давно звик за роки мандрів пустками, а різкий дух спирту, сушених трав і чогось гіркого, що невідворотно нагадувало польові лазарети Незламних. Потім прийшов біль, тупий і важкий, який розливався від розірваного боку по всьому тілу, змушуючи кожен вдих даватися так, ніби легені були наповнені битим склом. Лише після цього він розплющив очі.

Над ним нависала груба бетонна стеля, прорізана довгими тріщинами, крізь які пробігали товсті кабелі. Під стелею рівномірно гуділи старі лампи, заливаючи приміщення холодним білим світлом. Уздовж стін стояли металеві столи, вкриті інструментами, скляними пляшками й мисками з окропом, а в дальньому кутку хтось мовчки перебинтовував пораненого.

Маркос повільно повернув голову, де вже біля його ліжка стояв Алонсо.

Поруч із ним мовчали двоє кремезних чоловіків у чорній формі. Їхній одяг був простим, але добротним, бронежилети сиділи так, ніби були частиною тіла, а автомати вони тримали з тією невимушеністю, яка буває лише у людей, котрі давно звикли жити зі зброєю в руках. Це були давно знайомі бійці Магнуса.

Алонсо помітив, що Маркос прийшов до тями, й одразу полегшено видихнув.

— Нарешті. Я вже почав думати, що тебе доведеться будити відром холодної води.

Маркос кілька разів кліпнув, намагаючись сфокусувати погляд.

— Де… я?

— У безпеці.

— Це не відповідь.

Алонсо всміхнувся.

— Інших поки що не буде.

Маркос важко ковтнув.

— Бійці Магнуса?

Він ледь кивнув у бік чоловіків у чорному.

— Бійці Магнуса, — спокійно відповів Алонсо. — Саме вони витягли вас звідти, коли ситуація остаточно полетіла шкереберть.

Один із чоловіків мовчки кивнув, але нічого не сказав.

Маркос заплющив очі лише на мить і перед ним знову промайнув ліс, божевільний біг і тварюки.

Обличчя Піпа, перекошене від напруги.

Він різко розплющив очі.

— Піп…

Голос зірвався.

— Він… живий?

Алонсо всміхнувся вже щиріше.

— Живий.

Маркос заплющив очі вдруге, цього разу від полегшення.

— Де він?

— Зараз у Магнуса разом з Ліліт.

— Маркос стурбовано насупився.

— З ними все впорядку?

—  Так, вони зараз розмовляють із Магнусом.

Кілька секунд Маркос мовчав.

— Ми…

Він зморщився від нового нападу болю.

— Ми виконали завдання?

Алонсо без вагань кивнув.

— Виконали.

— Усе даремно не було?

— Ні.

На обличчі Маркоса вперше за довгий час з’явилося щось схоже на слабку усмішку.

— Добре…

Один із чоловіків у чорній формі, який досі мовчки оглядав його перев’язку, нарешті підійшов ближче. Він відсунув край бинтів, уважно оглянув рану, хмикнув і перевів погляд на Алонсо.

— Погано.

— Наскільки?

— Досить погано, щоб без цього не обійтися.

Він узяв зі столу довгий металевий прут, кінець якого вже починав червоніти в полум’ї невеликого пальника.

Маркос насупився.

— Що це…

Чоловік навіть не глянув на нього.

— Анестезії не буде.

Він вимовив це так буденно, ніби повідомляв про зміну погоди.

— Рану доведеться припекти.

Він спокійно перевірив, чи достатньо розжарився метал.

— І лише потім зашивати.

На його суворому обличчі з’явилася крива усмішка.

— Не думаю, що тобі це сподобається.

Маркос важко ковтнув.

— Мені вже не подобається.

Боєць тихо пирхнув.

Потім подивився на Алонсо.

— Згорни рушник.

Алонсо одразу зрозумів, до чого той веде.

— І засунь йому до рота.

Маркос насупився.

— Навіщо?..

Чоловік спокійно подивився йому просто в очі.

— Бо коли залізо торкнеться м’яса, ти або перекусиш собі язика, або зламаєш зуби.

Він ще раз перевірив розпечений метал і ледь усміхнувся.

— Повір моєму досвіду, рушник буде значно дешевшим.

Тим часом Магнус сидів у своєму командному пункті, відкинувшись на спинку масивного крісла, і мовчки розглядав невелику лабораторну пробірку, в якій повільно переливалася прозора слиз із ледь помітним блакитним відтінком. Він обережно перекочував її між пальцями, підносив до світла лампи, уважно стежачи, як густа речовина повільно стікає склом, і хоча його обличчя залишалося незворушним, усередині він відчував те рідкісне здивування, яке за останні роки майже розучився переживати.

Навпроти нього мовчки сиділи Піп і Ліліт. Вони не заважали командирові думати, лише спостерігали за ним, а в кімнаті панувала така тиша, що було чути рівномірне гудіння генераторів десь глибоко під землею.

Першим не витримав Піп.

Він незручно прокашлявся й несміливо усміхнувся.

— Дякую.

Магнус не підняв очей від пробірки.

— За що?

— За те, що врятували нас.

Піп на мить замовк, ніби знову переживаючи той шалений біг крізь ліс.

— Якби не ваші люди… ми б не вибралися.

Ліліт мовчки кивнула.

Піп продовжив:

— Вони з’явилися буквально нізвідки. Ми вже майже втратили надію, а тоді з гір почали лунати постріли. Ваші стрільці відсікли тварюк, і нам вдалося вирватися з оточення.

Магнус уважно вислухав його, але відповів не одразу. Він і далі повільно обертав пробірку між пальцями, немов не слова Піпа займали його думки, а саме ця дивна речовина.

Нарешті він тихо промовив: