Новий, дивний світ

Перед Алистером стояла глубокая глиняная тарілка, над якою повільно здіймалася легка пара, несучи із собою запах смаженого м’яса, розмарину, свіжого хліба й овочів, настільки недоречний у світі, де люди давно навчилися вважати за розкіш навіть суху скоринку, що він кілька митей мовчки дивився на вечерю, ніби підозрював у ній якусь хитромудру пастку. На тарілці лежав великий стейк із золотавою скоринкою, поряд — помідори, огірки, зелень, тонко нарізана цибуля й кілька скибок ще теплого хліба, а все це виглядало так, наче за стінами не існувало ані пусток, ані Тіні, ані нескінченної війни, що давно навчила людей забувати смак справжньої їжі. Він неквапливо провів поглядом по столу, потім перевів його на Єву, яка сиділа навпроти, спокійно спостерігаючи за ним із виразом людини, котра чудово знала, про що зараз думає її співрозмовник, і знаходила це куди цікавішим за будь-яку розмову.

— Звідки? — зрештою запитав він, не приховуючи здивування. — М’ясо… свіжі овочі… все це разом. Наче за кілька дверей звідси не світ після Великої війни, а маєток якогось пихатого барона.

Єва злегка всміхнулася.

— Дивно, як швидко люди починають вважати дивом те, що колись було буденністю.

Алістер пирхнув.

— У моєму світі стейк уже давно диво.

— Тоді щиро сподіваюся, що ти не вдавишся від подиву, бо це найменше, що здатне тебе тут здивувати.

Вона сказала це так спокійно, ніби йшлося про погоду, а не про щось, що могло перевернути його уявлення про світ. Алістер ще кілька секунд дивився на неї, намагаючись зрозуміти, чи жартує вона, але обличчя Єви залишалося незворушним, і він урешті вирішив, що сперечатися зі шлунком зараз значно безглуздіше, ніж із нею. Ніж легко розрізав м’ясо, з розрізу виступив прозорий гарячий сік, і вже після першого шматка він мимоволі заплющив очі, бо смак виявився саме таким, яким пам’ять зберігає речі, яких давно не існує.

Єва весь цей час мовчала. Вона не поспішала починати розмову, не ставила запитань і лише спостерігала, як він їсть, наче людина, що давно навчилася судити про інших не за словами, а за найдрібнішими звичками. Нарешті вона взяла келих із водою, зробила маленький ковток і, ніби між іншим, промовила:

— Отже, Алістер Залізний, захисник Ейденхолду… що ти знаєш про Апостолів?

Він не поспішав відповідати, доїв шматок м’яса, витер губи рушником і лише тоді підняв на неї погляд.

— Те саме, що й усі. Одні розповідають, ніби Апостоли знають відповіді на всі запитання, другі запевняють, що ви давно перестали бути людьми, треті клянуться, що бачили вас у пустках і після тієї зустрічі ставали або неймовірно багатими, або небіжчиками. Загалом байок вистачає, щоб вистачило на десяток зимових вечорів біля багаття.

— А ти любиш байки?

— Якщо вони добре розказані.

— А віриш?

Алістер усміхнувся куточком рота.

— Лише тоді, коли іншого пояснення не знаходжу.

Єва схвально кивнула.

— Розумний підхід.

Вона зробила коротку паузу.

— Тоді скажи мені не те, що говорять інші. Скажи, що думаєш саме ти.

Алістер сперся ліктями на стіл.

— Думаю, що коли половина тих легенд правдива, то ви могли б змінити цей світ.

— Могли.

— Але не змінюєте.

— Не змінюємо.

— І це тебе зовсім не бентежить?

Єва ледь нахилила голову.

— Ні.

Він уважно подивився на неї.

— Чому?

— Бо між можливістю щось зробити й обов’язком це робити лежить прірва, через яку більшість людей навіть не намагається зазирнути.

Алістер повільно поклав виделку.

— Гарні слова, але вони нічого не змінюють. Якщо ви настільки сильні, як про вас говорять, то чому сидите тут? Чому місто щодня втрачає беззахисних людей? Чому гинуть ті, хто хоче жити? Чому діти виростають, жодного разу не скуштувавши нормальної їжі, тоді як у вас на столах лежать стейки й овочі? Не надто зручна філософія — перечекати, поки інші зроблять усю брудну роботу?

Єва не образилася. Навпаки, її усмішка стала ширшою.

— Найкумедніше, що зараз ці слова промовляє людина, яка доїдає наш стейк.

Він мовчки дивився на неї.

— Тепер ти теж сидиш тут, їси нашу їжу й користуєшся нашим гостинцем, тож виходить, що критика вже стосується й тебе самого.

Алістер тихо засміявся.

— Я ще не підписувався вступати до вашої громади.

— А хіба хтось просив твій підпис?

Вона легко розвела руками.

— Люди взагалі рідко помічають той момент, коли переступають межу. Зазвичай вони переконують себе, що це лише коротка зупинка, а вже за кілька років виявляється, що саме там вони й оселилися.

Алістер похитав головою.

— Любиш відповідати загадками.

— Ні. Просто прямі відповіді люди зазвичай забувають швидше.

Він кілька секунд мовчав, після чого відсунув тарілку.

— Гаразд. Свою думку про Апостолів я сказав. Тепер твоя черга дотримати слова.

Єва примружилася.

— Якого саме?

— Ти обіцяла розповісти мені про Ліліт.

Її усмішка майже непомітно згасла. Це тривало лише мить, але Алістер устиг помітити, як у її погляді промайнула тінь роздратування, ніби вона чудово знала, що цієї розмови однаково не уникнути, однак зовсім не прагнула її починати.

— Так, — тихо сказала вона. — Обіцяла. А я не люблю порушувати обіцянки.

Ледь помітно провівши пальцем по краю келиха, Єва на кілька митей замовкла, ніби не добирала слова, а вирішувала, скільки правди варто віддати людині, яка ще вчора була для неї лише випадковим незнайомцем, після чого повільно перевела погляд на Алістера й заговорила рівним, позбавленим будь-якої драматичності голосом, що робив її слова ще важчими.

— Ліліт могла опинитися тут значно раніше за тебе, адже ми помітили ії непритомною біля  Акулячого Притулку, проте її першими знайшли люди Маркоса, і, якщо бути точною, саме вони витягли її буквально з обіймів смерті, хоча сама вона навряд чи тоді це усвідомлювала, бо перебувала між життям і небуттям, коли організм уже майже погодився припинити боротьбу, а розум ще вперто чіплявся за останні уривки свідомості.