Єва

Операційна потопала в бездоганній чистоті, яка здавалася майже неприродною у світі, що давно звик до крові, бруду й запаху смерті. Білі стіни відбивали холодне світло масивних ламп, металеві столи та хірургічні інструменти були розкладені з такою педантичною акуратністю, ніби ними ніколи не користувалися, а в повітрі стояв різкий запах спирту, лікарських трав і якихось незнайомих речовин, від якого починало дерти в горлі. Алістеру вже не було чути ні вітру, ні людських голосів, ні крику Грега, ні далекої канонади. Лише рівномірне цокання старого годинника на стіні порушувало тишу, роблячи її ще важчою.

Алістер лежав на вузькому операційному столі, міцно притягнутий широкими шкіряними ременями за зап’ястки й щиколотки. Спроб звільнитися він уже давно не робив, розуміючи всю марність такої затії. Рана в боці пульсувала тупим болем, відгукуючись у кожній клітині тіла, однак значно сильніше його непокоїла невідомість, що оточувала це місце. 

За дверима почулися кроки.

Спокійні.

Неквапливі.

Замок тихо клацнув, і двері плавно відчинилися.

Першою до операційної увійшла вже знайома Алістерові білява дівчина у темному балахоні. Її хода була легкою, майже безшумною, а на обличчі, як і раніше, грала ледь помітна усмішка, сенс якої неможливо було розгадати. Слідом за нею з’явився літній чоловік із довгим сивим волоссям, зібраним на потилиці. Його вбрання напрочуд нагадувало одяг Хранителів септи: такий самий довгий світлий плащ, рукави, вишиті темною ниткою символами, і широкий пояс, на якому замість зброї висіли шкіряні футляри з хірургічними інструментами.

Дівчина підійшла до операційного столу, коротко глянула на Алістера, ніби перевіряючи, чи не змінився його стан за останні години, після чого спокійно звернулася до свого супутника:

— Огляньте його рану, Хранителю Віллісе. Думаю, настав час змінити пов’язку й з’ясувати, наскільки глибоко встигла проникнути скверна.

Старий мовчки кивнув, поставив поруч невеликий металевий піднос і обережно почав розмотувати просякнуту кров’ю пов’язку. Його рухи були настільки точними й упевненими, що здавалися відточеними десятиліттями практики. Коли останній шар тканини було знято, він довго й уважно вивчав краї рани, обережно торкаючись ушкодженої плоті тонким металевим інструментом, після чого важко зітхнув.

— Тінь попрацювала тут досить довго, — неголосно промовив він, не відводячи погляду від ушкоджень. — Вона встигла глибоко змінити тканини. Цю ділянку шкіри доведеться видалити повністю, інакше зараження продовжить поширюватися. Крім того, серйозно постраждала частина печінки. Якщо залишити все як є, організм не впорається, навіть якщо сама рана почне затягуватися.

Дівчина лише ледь помітно всміхнулася, ніби почула саме те, чого й очікувала.

— Але ми ж обоє чудово знаємо, де взяти відсутні деталі.

Хранитель Вілліс мовчки підвів на неї очі й зосереджено кивнув, ніби таке рішення було для нього цілком природним.

Алістер уважно стежив за їхньою розмовою, і що спокійніше вони обговорювали його тіло, то сильніше всередині наростало тривожне відчуття.

Дівчина знову повернулася до нього, і її усмішка стала трохи м’якшою, майже турботливою.

— Не хвилюйся. Хранитель Вілліс поставить тебе на ноги. Коли він завершує свою роботу, навіть найбезнадійніші випадки починають здаватися прикрою дрібницею.

Алістер кілька секунд мовчки дивився їй у вічі, а тоді хрипко запитав:

— А де ви збираєтеся взяти… відсутні деталі?

На обличчі дівчини не здригнувся жоден м’яз. Вона лише всміхнулася трохи ширше, ніби це запитання здалося їй цілком природним.

— Це останнє, про що тобі зараз варто турбуватися.

Вона обережно поправила край простирадла, яким був укритий Алістер, і додала тим самим спокійним голосом:

— Іноді людині набагато легше одужати, якщо вона не знає всього, що довелося зробити заради її порятунку.

Білява дівчина ще кілька секунд мовчки спостерігала за тим, як Хранитель Вілліс уважно оглядає краї рани, після чого задоволено кивнула, ніби остаточно переконалася, що все відбувається саме так, як і було задумано.

— Не стану вам заважати, — спокійно промовила вона, звертаючись до старого. — Попереду у вас ще багато роботи, а в мене залишилися справи, які не терплять зволікання.

Хранитель повільно випростався, не відводячи погляду від операційного столу.

— За скільки доставлять матеріал?

Дівчина відповіла без найменшого вагання, ніби це питання було вирішене ще задовго до цієї розмови.

— За дві години все необхідне буде тут.

Вілліс коротко кивнув.

— Цього часу достатньо. Поки що займуся тим, що вже не підлягає відновленню.

Він знову перевів погляд на рану Алістера й промовив радше до себе, ніж до співрозмовниці:

— Уражені тканини доведеться видалити повністю. Чим довше Тінь торкається рани людини, тим глибше вона змінює плоть, а намагатися зберегти її означає лише відкласти неминуче.

Дівчина спокійно подивилася на Алістера. У її погляді, як і раніше, не було ані жалю, ані жорстокості — лише дивна, майже материнська впевненість.

— Постарайся не чинити опору. Так буде легше і тобі, і Хранителю.

Не чекаючи відповіді, вона розвернулася й безшумно залишила операційну. Двері за її спиною м’яко зачинилися, знову залишивши приміщення в тій гнітючій тиші, яку порушувало лише рівномірне цокання старого годинника.

Хранитель Вілліс ще деякий час нерухомо стояв посеред кімнати, а потім повільно підійшов до довгого металевого столу, де в бездоганному порядку були розкладені хірургічні інструменти. Він ретельно вимив руки у фарфоровому умивальнику, неспішно натягнув свіжі стерильні рукавички й почав спокійно готуватися до операції, перевіряючи один інструмент за іншим із педантичністю людини, яка давно звикла не покладатися на випадок. Скальпелі, хірургічні ножиці, затискачі та голки лягали на білу тканину в суворо визначеному порядку, після чого старий відкрив невеликий металевий футляр і дістав із нього стерильний скляний шприц, уже наповнений прозорою рідиною з ледь помітним блакитнуватим відтінком.